Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї
Савеллі справді нагадував шаленця, що задумав убити когось, але здоровий глузд усе ще допомагав йому тримати себе в руках. Його очі люто палали, наче в ошкіреного вовка, але за вовком стояла невидима Дисципліна з величезним дрюком у руках.
— Цікаво! — сказав Савеллі, важко дивлячись на нього очима, налитими кров'ю.—Я думав, що вас немає, трясця його матері, а ви тут! Чому, прошу, адже ви мали забратися звідси?
— Мав вийти,—мовив з підкресленим спокоєм Авакум.— Але я подумав, що зможу зробити це пізніше, наприклад, через годину!
— Гм! — озвався Савеллі з посмішкою, з якої наче капала отрута.— Гарні речі приходять вам у голову, хай йому чорт, браво!
Авакум помовчав.
Вони перезирнулися, наче боксери після першого удару гонга.
— Якийсь ідіотизм! — обурився Савеллі.— Невже немає щітки в цьому домі? Поки ви не припхалися сюди, щітка завжди була на вішалці.— Він тримав у руці піджак і безглуздо крутив головою, але не підводив очей до вішалки.
— Ось вона, над вашою головою! — кивнув Авакум.— Я застав її на цьому місці, і, як бачите, вона й досі там.
— А-га! — промовив Савеллі. Він узяв щітку і почав старанно чистити темну пляму на рукаві.— Ну й дурна ж у мене сестра! — сказав він.— Як ступа! Навіщо було їй здавати в найми кімнату? А це кров! — проревів він, мало не сунувши під ніс Авакуму забруднений рукав.— Бачите? Це людська кров!
— Можливо! — відповів з підкресленою . байдужістю Авакум.
— Побачивши цю пляму, ви подумали, що я вбив когось? Це ви подумали?
— Нічого я не думав! — заперечив рівним голосом Авакум.— Я звик за півгодини до їди ні про що не думати.
— Облиште, без хитрощів! Ви подумали, що я вбив людину. Знаю я, про що ви думаєте! Тільки вбивства і кров у вас перед очима!
— Мені від крові стає погано! — лагідно всміхнувся Авакум.
— Нікого я не вбив! — знову проревів Савеллі, але цього разу на октаву нижче, і замовк.— Я комахи не можу вбити, не те що людини! — І раптом голосно, ні сіло ні впало, засміявся.
— Те, що ви не здатні вбити, ясно з першого погляду! — всміхнувся Авакум.
— Автобус ударив на моїх очах одного молодика,— сказав Савеллі.— Я допоміг посадити його в машину, яка випадково проїздила там. От звідки кров.
— Жахливо! — вимовив Авакум.— І де це сталося?
— Недалеко від Санта-Ани.
«Не йде на гачок! — подумав із злістю Авакум.— Але стривай-но, я зараз зіб'ю з тебе пиху!»
— Знаєте,— почав він,— щойно передали по радіо надзвичайне повідомлення.
— Невже? — здивувався Савеллі, не перестаючи чистити піджак.— Надзвичайне повідомлення, кажете?
— Пограбували вашу галерею! — відповів Авакум, пильно дивлячись на нього.
Не підводячи голови, Савеллі вигукнув:
— Коли?
— Вночі.
— Оце так! — Савеллі кинув щітку на підлогу, і піджак повис на його руці.— Що каже поліція?
— Поліція каже, що викрадена картина коштує понад чотириста тисяч доларів!
— Чотириста тисяч?
— А ви скільки думаєте?
— Я нічого не думаю, добродію, бо не знаю, про яку картину мова.
«Не ловиться на гачок,— знову подумав Авакум.— Та на такі гачки попався б лише дурень, а не такий мастак!»
— Вкрадено «Данаю» Корреджо,— сказав Авакум.
— Свята Маріє! — вигукнув Савеллі, але доволі стримано. Не можна було зрозуміти, чи це «свята Марія» висловлює жаль з приводу того, що сталося, чи здивування.
— Вас, мабуть, чекають неприємності,— сказаз Авакум. Савеллі знизав плечима.
— Навряд. Я виїхав учора по обіді і до десятої години сьогоднішнього ранку був у Санта-Ані. Ночував у готелі «Республіка».— Він надів піджак, хоч пляма ще була помітна. Запалив сигарету, помовчав, потім озвався: — За мене, доброго католика, синьйоре, і свята Ана, і свята Агнеса,
і будь-хто із святих заступиться, якщо я потраплю в біду!
— Вам пощастило! — погодився Авакум.— Можна тільки позаздрити! А чи знаєте ви, що ваша племінниця синьйорина Луїза була вчора ввечері до пів на першу в Борге-зе? У вашому кабінеті.?
Савеллі насупився. Раптом обличчя його почервоніло, і в сіро-синіх очах знову спалахнула лють.
— Свята Ана мій свідок,— сказав він тремтячим від злості голосом,— клянусь її ім'ям, що викину вас у вікно, коли спитаєте іще щось! Невже ви гадаєте, хай вам біс, що це ваша червона Софія? Чого це ви так розбазікалися?
Хто знає, який був би фінал цієї сцени, коли б одна несподівана поява, що звичайно трапляється у сотесііа del'srte (згадайте її персонажів Панталоне, Полішинеля і Скарамуша), коли б одна несподівана поява не привернула уваги обох до подій, які відбулися вночі в Боргезе.
Отже, двері квартири гучно грюкнули (адже Авакум їх не замкнув), і по тонкому килиму в холі зашелестіли квапливі кроки Луїзи.
— Добрий день, дядечку! — привіталася вона ще з се-
редини холу.— Коли ти приїхав? Добрий день, синьйоре! — звернулась вона до Авакума і подала йому руку, хоч це здавалося досить недоречним: вони жили в одній квартирі і бачилися сто разів на день.
Щоки в неї розшарілися, вона дихала прискорено, в очах то спалахували, то згасали тривожні вогники, вираз обличчя змінювався щосекунди.
— Що вас так розхвилювало? — спитав Авакум, неспокійно вдивляючись в її очі.
Луїза розвела руками і раптом опустила їх, наче перебиті.
— Мене заарештували! — сказала вона. Переводила погляд із Савеллі на Авакума, з Авакума на килим, соромилася своїх сліз, які набігали під віями. Вона була дочка Енріко Ченчі, і їй не личило плакати, наче малій дитині.— Зустріли мене біля парадного, один цивільний, один у формі. «Ви Луїза Ченчі?» — Я.— Мусите піти з нами в Боргезе, синьйорино! — Але чому, з якої речі? — Там вам пояснять, синьйорино! — Як так?— Отак, синьйорино, вчора ввечері вкрали картину, ведеться слідство, тому вас викликають. Ходімо! — Дозвольте мені на хвилинку піднятися нагору, синьйори...» Вони піднялися зі мною і тепер чекають біля дверей!
— Не розумію, чого вам так хвилюватися! — знизав плечима Авакум.— Поставлять кілька запитань та й відпустять. Заспокойтеся, ради бога.
Слова його були спокійні, і від обличчя віяло спокоєм, лише голос здавався якимось удавано рівним.
— Господи! — знову розвела руками Луїза.— Адже я вчора ввечері до пів на першу була там!
— Кілька разів я тебе попереджав, щоб не запізнювалася! — похмуро зауважив Савеллі.
Вона начебто не чула його.
— Я була до пів на першу там! — повторила Луїза.
— І це дає підстави думати, що саме ви вкрали картитину? — жартома запитав Авакум.
— Ні, але, здається, вкрали її саме тоді! — похитала головою Луїза.— Десь близько пів на першу, коли я була там. Вони знають це! — Дівчина заломила руки, але швидко опам'яталася.
Можливо, цьому допомогло те, що у двері затарабанили. Отим двом на сходах урвався терпець.
— Облиште! — вигукнув у нестямі Савеллі. До цієї миті він тільки супився, але тепер його обличчя сіпалося від нервового тику.— Облиште, дияволи! — проревів він ще раз, і цього разу його обличчя не почервоніло, а зовсім зблідло.
— Синьйоре! — звернувся Авакум до нього.— Ви повинні, здається мені, супроводити свою племінницю до Боргезе.
— Я й так іду туди! — глухо відповів Савеллі і попрямував до дверей.
Луїза не зводила очей з Авакума.
Він підійшов до неї і легко торкнувся рукою її волосся.
— Господи! — сказала Луїза.
— Нічого страшного! — Він погладив її по голові. Коли вона вийшла слідом за своїм дядьком, Авакум якийсь час постояв посеред кімнати, потім втомлено опустився в крісло, вийняв люльку і неуважно почав натоптувати її тютюном. З вулиці донісся сигнал поліційного джипа.
Десь о другій годині дня з боку пагорба Пінчіо наповзли густі хмари. Вони швидко заволокли ще недавно синє небо, і над містом пішов лагідний осінній дощ.
Похмуро стало і в Боргезе. Фелікс Чігола наказав погасити світло в залах, а в мармуровому холі залишив тільки одну люстру. Лампочки цього кришталевого світильника нагадували п'ять самотніх зірок. Чігола знав, що морок пригнічує і що пригнічена психіка легше капітулює. До того ж морок у Боргезе був особливий: величезний простір між підлогою і стелею був відкритий, порожній і глухий. Якщо глянути вгору, здавалося,— ти на дні глибокого колодязя.
О першій годині тридцять хвилин прибули Луїза Ченчі та Чезаре Савеллі, супроводжувані двома поліцейськими. Чігола зустрів начальника охорони чемно, але з підкресленим холодком. Людина з досвідом, він знав, що Чезаре Савеллі є посередник між найбільш правими, а це означало, що він близький до мафіозі. Й оскільки існувала небезпека посваритися з ними, він бачив в особі Савеллі людину, яка могла наказати якомусь типові, наприклад Карло Колоні, всадити йому кулю в потилицю. Ця «куля в потилицю» болісно засіла в його свідомості, наче куля в лопатці тигра. Він став надмірно дратівливим. Тільки цього разу через складні обставини Чігола був настроєний не тільки проти лівих, а й проти правих — уперше в його житті.
