Остання крапля - Цикіна Галина

— Що ти робиш із дитиною? — відразу почала з крику.

— Ми просто вчимося голитися…

— Ти ідіот! — жінка схопила сина за плечі й віддерла пластир. — У нього там рубець лишиться!

— Який ще, в біса, рубець, — спробував виправдатися чоловік, але його слова потонули в материній лайці.

Усе переросло в чергову голосну сварку, а через кілька місяців батьки розлучилися.

Коли Антон, сапаючи і спотикаючись, наздогнав батька й запитав, чому він іде, той різко відповів:

— Бо твоя мати — монстр.

А потім поклав руку на синове плече і вже лагідніше промовив:

— Ніколи не довіряй жінкам. Єдине їхнє бажання — маніпулювати тобою.

Антон повернувся зі спогадів і виявив, що стоїть перед дзеркалом із намащеним піною обличчям. Він заходився голитися, не усвідомлюючи, що мати мала рацію. Рубець у нього таки лишився, і не тільки на тілі.

Вийшовши з ванної кімнати, чоловік почув легкий запах диму. Попрямував на кухню, зазирнув у каструлю, що стояла на вогні, і побачив, що гречка в ній почала пригорати. Антон розчаровано кинув кришку назад.

Дружину знайшов у вітальні. Софія саме завершувала прасування.

— Я випрасувала тобі сорочку на завтра, на похорон матері. А ще твій спортивний костюм на роботу, — промовила вона й мило усміхнулася.

— Випрасувала спортивний костюм? — підняв одну брову чоловік. — Тобі що, більше роботи ніякої нема, що ти безглуздям усіляким займаєшся?

— Але ж ти сам вчора натякав, що чоловіки у спортзалі з тебе сміялися. Мовляв, що в тебе за дружина така, що ти весь пом’ятий ходиш.

— Блондиночко моя, — він ніжно взяв її за підборіддя, — не намагайся розуміти натяки. Це не для твоїх мізків.

Через кілька хвилин він одягнувся. Дружина саме заходилася складати прасувальну дошку. Запах пригорілої їжі нарешті сягнув вітальні.

Антон кинув погляд на Софію: вона продовжувала возитися з праскою. Тоді чоловік голосно закашляв.

— Ти хоч не застудився? — нарешті підняла голову дружина.

— Ти нормальна?! — Антона починали дратувати її тупість і відсталість.

Софія стояла перед ним із розгубленим і ображеним виглядом. Була схожа на невинне телятко, чим ще більше дратувала чоловіка.

— У тебе, видно, проблеми з пам’яттю. Може, тобі таблеток купити абощо? А то моя покійна мати, хоч і була конкретним стервом, але у свої майже сімдесят усе запам’ятовувала, а ти в тридцять уже з першими ознаками склерозу й маразму.

Жінка стрепенулася, наче її вдарили. Антон вирішив, що його слова нарешті дійшли до дружини, і знову повернувся до дзеркала. Коли він побачив, що Софія з опущеною головою далі заходилася складати праску, то аж підскочив.

Не особливо стримуючи злість, Антон обернувся, аби нарешті пояснити все цій тугодумці, але не встиг. До кімнати став просочуватися густий дим.

— Каша! — схопилася за голову жінка й помчала на кухню.

— Доходить, як до жирафа, на третю добу, — пробурмотів Антон, застібаючи блискавку на олімпійці.

Він вийшов у коридор, гидливо оминаючи кухню. Голосно закашляв, хоч дим його й не душив.

«Нехай зрозуміє, що накоїла», — подумав він.

— Ти куди так рано? — Софія теж вийшла в коридор. — Почекай, я зроблю тобі яєчню.

— Вибач, але я не винен, що ти не можеш упоратися зі своїми обов’язками дружини, — відповів Антон, узуваючись. — У мене ще багато справ. Слід ще в морг заїхати й забрати тіло матері.

— А хіба не Таня забере тіло?

— Слухай, не лізь не у своє діло. Краще подай куртку, хоч якась користь із тебе буде.

Софія мовчки виконала його наказ. Чоловік уже збирався виходити з дому, коли світло в будинку замигтіло.

— О, знову там щось у рубильнику перемикає… чи замикає, — задерла голову жінка.

— Ну так ти ж сидиш вдома. Я хренячу на роботі, зранку й до ночі треную цих безталанних малих ідіотів, а ти настільки безпорадна, що не можеш узяти до рук телефона й викликати електрика.

— Я…

— Не «якай» уже! — махнув рукою Антон. — Я сам усе зроблю. Як завжди.

— Я хочу вийти на роботу, — випалила Софія.

— Куди-куди? — чоловікові здалося, що йому те почулося.

— Я говорила з Олесею, і вона вважає, що робота піде мені на користь.

— Твоя Олеся погано на тебе впливає, якби її чоловік не працював у прокуратурі, я б узагалі заборонив тобі з нею бачитися.

«І знову цей тупуватий і розгублений вигляд, — сердився чоловік, — невже в неї більше ніяких емоцій нема?»

— Дружина повинна сидіти вдома й піклуватися про чоловіка, — продовжив Антон, — а слухатимеш свою дурноголову сусідку, то підеш до неї жити.

Чоловік помітив, що Софіїні очі наливаються сльозами.

«О, добре, хоч вираз обличчя не такий дурнуватий», — подумав він.

Антон голосно видихнув і спробував промовити якомога м’якіше:

— Ну дивися, мені треба йти, поспішати, працювати на чужого дядька, який ніякого уявлення не має про спорт, зате має гроші, щоб тримати спортивний клуб. А тобі добре. Ти вдома, дивишся серіальчики, гортаєш журнали, відпочиваєш. На роботі такого не буде. Тому більше не повертаймося до цієї теми.

Він чмокнув Софію в носа й поспішив до свого автомобіля. Дружина покірно зачинила двері й пішла на задимлену кухню «відпочивати».

Розділ 9

Олеся вийшла з двору й одягла рукавички, які нещодавно прийшли їй поштою. Озирнулася. Цьогорічна примхлива зима змінювала настрій щодня. Сьогодні погода вирішила показати свою чарівність і казковість: сонце сяяло, сніг іскрився, а температура повітря підскочила аж до нуля.

— Привіт, Соню! — Дівчина не проминула кілька десятків метрів, коли побачила свою приятельку у дворі.

Софія трохи незграбно розчищала сніг біля ґанку. Олеся вкотре задумалася, що, може, то така майже неприродна задумливість і вайлуватість сформували в сусідки настільки занижену самооцінку. Хоча згодом відмахнулася від цієї думки.

«Ще мені не вистачало аналізувати чужі проблеми, у мене і своїх вистачає».

— Привіт, — нарешті відволіклася від роботи Софія.

Олеся підійшла ближче до паркану й тепер повністю змогла розгледіти приятельку. Сонині природні м’які риси обличчя просто таки зводила нанівець масивна тепла хустка з козячого пуху, із якої вибивалися незачесані світлі пасма волосся. На мініатюрній фігурі висів, наче мішок, старий потертий чоловічий бушлат. А завершувала образ пара гумових утеплених чобіт.

— Що це на тобі? — не стрималась Олеся.

— А що? — трохи ображено запитала її приятелька.

— Мені здається, що жінки в колгоспах і то краще одягалися, ніж ти оце.

— А, ти про це, — Соня зняла робочу рукавицю і тернула носа. — Я ж працюю.

— То й що, слід мати вигляд, наче дєд Мазай?

— Хто? — знічено засміялася Софія.

— Фіг його знає, хто це. Але тобі б ще шапку-вушанку — і точно будеш як якийсь дєд.

— А ти, вочевидь, сніг на підборах розчищала? — спробувала захиститися Соня.

— А от і ні, — дівчина вловила в цій фразі приховане роздратування, що було рідкістю для її подруги. — Мирослав сьогодні вранці проїхав автомобілем через двір, а я трохи обмела ґанок. І все. Ми щодо цього особливо не паримося.

— А що буде, коли сніг розтане?

— Те саме, що і з кучугурами, які ти собі понакидала, — добродушно засміялася Олеся. Дівчина навіть не помітила, що Софія сприйняла цей сміх як глузування.

— А куди ти йдеш? — ковтнула образу Соня.

— Піду в єдину піцерію, що є у вашому селі.

— Не в селі, а в ес-ем-те.

— Так-так.

— А що, вдома не хочеш готувати?

— Та я і не проти сьогодні щось придумати, але треба закінчити статтю для блогу. І ще попрацювати зі сторінкою в інстаграмі.

— Я не думала, що в інстаграмі можна працювати.

— Аякже. Минулого тижня заробила сто доларів. Небагато, але для початку, вважаю, непогано. А ти як? Поговорила із чоловіком про роботу?

Софія так знітилася від цього запитання, що в Олесі аж мурашки побігли по шкірі.

«Що ж такого він сказав чи зробив, що в Соні обличчя, наче після військових баталій?» — звернулася до свідомості її цікавість. «Не твоя справа, не твоя справа», — знову зашепотіла байдужість і врешті перемогла. Дівчина вирішила не починати з приятелькою незручної розмови.