Андрей Гуляшки - Контррозвідка
— Двадцять хвилин на восьму. Обстановка в цю мить така: люди відповідних прикордонних дільниць стежать за Момчиловом і за районом навколо нього. Розставлено таємні пости на шляхах. Надіслано інструкції прикордонним заставам. Капітан Ковачев виїде з Пловдива о дев'ятій тридцять.— Полковник помовчав, потім невдоволено спитав: — А ви, товаришу Захов, коли поїдете на ваше Чорномор'я?
«Кому потрібна ця гра в піжмурки?» — подумав Авакум і підвівся.
— Товаришу полковник,— сказав він,— сподіваюсь, що наздожену капітана Ковачева десь на півдорозі між Паварджиком і Батаком. Мотоцикл, який буде надано в мов розпорядження за вашим наказом, вже на старті. Я бачив машину біля східного входу, коли прямував до міністерства.
— Ви, капітане, дуже багато бачите,— насупився полковник і так само невдоволено спитав: — Невже ви надумали урвати свою відпустку, щоб разом з капітаном Ковачевим взяти участь у попередньому слідстві?
— Прошу вас дати мені наказ, він лежить на вашому столі,— спокійно промовив Авакум.
Полковник нічого не сказав, тільки розвів руками, підійшов до письмового стола, взяв списаний аркуш і подав Авакумові.
Тепер в його очах, стомлених і збляклих від безсоння, не було ні блискавок, ні лукавих вогників — тільки радість, чиста й тепла, мов ранній сонячний світанок, відбивалась у них.
8
Місяць тому в Авакума були зовсім інші плани. Він навіть гадки не мав про те, чим йому доведеться займатися, мав намір здійснити з Сією кількаденну подорож по річці Ропотамо. Лілії не дуже цікавили його, зате ловити й смажити рибу, збирати хмиз і розкладати ввечері велике багаття, розпізнавати нічних птахів за їх криком і курити люльку біля намету, де спатиме Сія,— усе це було йому до душі... А коли таке життя надокучило б, він повіз би Сію в Мадар, щоб вона побачила Мадарського вершника — чудовий пам'ятник часів Першого болгарського царства, вікодавньої болгарської слави. Він показав би їй і старовинний природний амфітеатр у скелях, зарослих плющем та червоним мохом, з гігантським кам'яним дашком, піднесеним високо в небо. Завдяки величезним розмірам нагромаджених одна на одну стрімких і гладеньких скель людське око улягає тут дивній ілюзії: якщо Авакум відійде лише на двадцять кроків від Сії, амфітеатр здаватиметься маленьким, навіть крихітним, наче кегля для гри. Ілюзія, оманливість якої він з великим задоволенням збирався пояснити Сії... Потім вони поїхали б у Преслав, до руїн Абоби й Пліски,— в місця, де він довбав землю кайлом та заступом, і ще трохи далі,— мабуть, через Тирново, щоб хоч раз пірнути у води рідної Янтри, босим і розхристаним викурити люльку під старими виноградними лозами біля батьківської хати...
Такі були його плани місяць тому. А потім з заводу електроапаратури прибув веселий інженер-електрик, і якийсь раптовий суховій наче здув к бісу всі його плани та задуми. Авакум не знав, за чим жалкувати більше: за дівчиною чи втраченою можливістю порибалити на річці Ропотамо, посидіти біля великого багаття, викурити біля намету люльку. На світанку, перш ніж Авакум поринув у сон, у нього майнула думка: попроситися в експедицію, що її мала намір організувати найближчими днями археологічна секція Академії наук. Три тижні на розкопах, серед зсувів та каміння — справжнє полювання за старовиною — якоюсь мірою винагородило б його за те, що люлька зосталась невикурена. Але і цей проект полетів к бісу, і не через якісь там сентиментальні причини,— просто «тихий фронт» несподівано запропонував йому справжнє, велике й значне полювання, двобій до загину з невидимим ворогом.
Виїхавши на Момин перевал, Авакум зупинив мотоцикл на узбочині шосе, вибрав зручне місце — невеличкий кущ, припасував кишенькове дзеркальце між гілками і почав швидко готувати собі новий «паспорт». Хвилин через п'ять із-за куща вийшов зовсім інший чоловік. Постаттю він нагадував Авакума, але в нього був невеликий горб, праве плече нижче за ліве, над верхньою губою низько підстрижені вуса, а на засмазі лівої щоки, під самим оком, червонів довгастий слід від свіжого садна. Приношена шкірянка, насунутий на лоба пом'ятий кашкет робили чоловіка схожим на механіка авторемонтної майстерні або запеклого аматора мотоциклетного спорту.
Замаскований отак, Авакум скочив у сідло і, подолавша повороти, які траплялися на перевалі, зі швидкістю сто кілометрів па годину помчав у напрямку Пазарджика.
Він сподівався наздогнати капітана Славі Ковачева десь посередині шляху на Батак, але, здається, його колега теж мчав з не меншою швидкістю. Тільки біля водоймища, далеко попереду, Авакум помітив його машину і кинувся за нею, сигналячи клаксоном — крапками і тире — слово «стоп». Луна підхоплювала і несла далі хрипкі звуки сирени. Але все це лунало неясно, глухо, бо в крапки і тире вривався рев мотора, та й гірський вітер гудів і вив в ущелинах, мов літак.
А по рівній синій поверхні водоймища спокійно плив, наче стояв на місці, то сліпучо-іскристий, то чорнильно-темний човен з вітрилом, наче підняте в небо крило. Авакум, хоч і був захоплений переслідуванням, на мить повернув голову, глянув на ясну блакить, що м'яко сяяла ліворуч від шляху, і чомусь зітхнув. Чи не тому, що в цій частині гір повітря вологе й солодкувате від розчинених у ньому пахощів глиці. «Замість Золотих Пісків ми з Сією могли б чудово провести тут тиждень»,— подумав він, але раптом нахмурився і з невластивою йому нервозністю ввімкнув газ: долаючи підйом, мотоцикл втратив інерцію і почав задихатися.
Не доїхавши один-два кілометри до розтоки, де шлях повертав на Момчилово, капітан Ковачев почув рев Авакумової машини. Він спробував відірватися, але не встиг: мотоцикл Авакума з тріском і гуркотом промчав повз нього, обігнав на сотню кроків і загальмував. Колеса заскрипіли, і мотоцикл став.
Ковачев зробив те саме. Він заглушив мотор метрів за двадцять від Авакума, зіскочив з сідла, засунув руку в праву кишеню тужурки й завмер на місці.
Авакум запалив сигарету, розправив плечі й огледівся. Над головою здіймався високий схил — зелена стіна столітніх ялиць та сосон, під якими росли папороть і чагарники, а далеко внизу під ногами зяяли урвища, де на споді, хоч день був і сонячний, панували сутінки, лежала похмура зеленкувата тінь. Навколо було тихо, спокійно, глухо, як завжди буває в гірських нетрях, порослих старими сосновими лісами.
Серед цієї дикої суворої природи Авакум відчув самотність і зрозумів, чому капітан Ковачев тримає руку в кишені. «Палець його на курку»,— подумав він і посміхнувся.
— Алло, колего,— гукнув він капітанові,— дістанеш суглобовий ревматизм від заліза, яке тримаєш. Це негігієнічно! — І повільною широкою ходою попрямував до нього.
Поки він ішов, капітан Ковачев нерухомо стояв на місці. Він був ровесник Авакума, але здавався молодшим, а поставою — міцнішим. Мужнє, енергійне обличчя, сміливий, прямий погляд попелясто-синіх очей, трохи різкуватий і самовпевнений, свідчили, що ця людина не любить заперечень.
— Невже ти й досі не пізнаєш мене? — не намагаючись приховати ущипливих ноток у голосі, спитав його Авакум.— Який же ти детектив?
Славі Ковачев вийняв руку з кишені і мовчки знизав плечима. Він підійшов до мотоцикла, взявся за кермо і перекинув ногу через сідло.
— Ти завжди був оригінал у таких справах — гримуєшся, наче актор,— зітхнув він.— Проте і гримування, і детективи тепер такі задавнені поняття, як колишні криміналістичні книжки,— Він поставив праву ногу на приступку.— Вони справляють враження тільки на дітей піонерського віку!
— Справді,— посміхнувся Авакум.— Я пересвідчився в цьому, коли, підходячи до тебе, стежив за твоєю правою рукою. Чи не занімів у тебе вказівний палець?
Авакум і Ковачев разом брали участь у кількох операціях, їх знайомство, загартувавшись у ризикованій спільній праці, давно вже переросло в міцну дружбу. Але завжди, коли випадок зводив їх, вони сварились — щоправда, незлобиво; зустріч перетворювалась на дуель, хоч їх рапіри не завдавали шкоди.
— Ось наказ,— промовив Авакум і показав документ.— Хочеш роздивитись печатку зблизька?
— Немає потреби,— відмахнувся Славі Ковачев і додав, весело всміхаючись: — Невже ти думаєш, що службову особу, яка виконує разом з тобою спільне оперативне завдання, не повідомлять вчасно?
— Атож! — Авакум ляснув себе по лобі.— Мабуть, тому, що тебе вчасно повідомили, ти не зміг помітити номера того мотоцикла? Еге ж?
Славі Ковачев переставив ногу на педаль і насупився.
— Ти бував колись у Момчилові? — гукнув він крізь гуркіт мотора.— Не бував? Тоді їдь за мною, тільки дивись уважно, бо шлях за розтокою поганий!
І, не глянувши на Авакума, помчав уперед.
Хвилин через п'ять вони доїхали до розтоки. Біле шосе, по якому вони піднялися сюди, стрімко спускалося вниз, вилося між горбами, мов полотнина, розстелена на сонці, і зникало далеко на південному сході, за синявим горбом. З височини просто на південь ішов м'який путівець, затиснений обабіч густим чагарником. Він то в'юнився поміж широкими галявинами, рясно вкритими ожиною та високою папороттю, то ховався у тінявих лісах, де серед сосон подекуди височіли велетні ялиці, неначе підпирали небо своїми почорнілими стовбурами. Інколи дорога звивалась між стрімкими схилами, вкритими мохом і поцяткованими сірим та червоним лишайником, і тоді була схожа на справжній тунель, бо зверху, над схилами, дерева змикалися, утворюючи склепіння.
