Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Зараз ти відчуваєш те саме, що змушувала відчути своїх жертв.

– Нє-а.

Графиня цю коротку фразочку не виплюнула – вимовила протяжно, трохи загадково, так обіцяють святковий сюрприз.

А наступної миті зникла.

За кермом лишилася оболонка, яка зовні зберігала риси Зої Граф, молодої, тридцяти трьох років, ще годину тому – успішної, нещасної й багатої водночас жінки. Та заговорила вона чоловічим – або дуже схожим на чоловічий – голосом. Якщо не бачити, хто перед тобою, а розмовляти телефоном, легко помилитися зі статтю співрозмовника.

Лора вже чула цей голос.

Один раз – наживо.

Удруге – холодної листопадової ночі на мосту через річку Тетерів, де мало не попрощалася з життям. Досі не може позбутися кошмарів, прокидаючись уночі.

– Ти прийдеш до мене, – «р» звучить твердо й дзвінко, а водночас як «г». – Ми зустрінемося дуже скоро. – Язик наче шпортався об проблемний звук, і той лунав м’яким дзвіночком. – Ми ще зустрінемося і будемо гратися. Тобі ж подобаються наші ігри.

Істота за кермом нарешті повернула до Лори обличчя.

Від вуха до вуха розтягнулася огидна, моторошна посмішка безумного клоуна.

Машиною кермувала божевільна.

– Це ж весело! Перегони! А-а-а-а! Ха-ха-ха-а-а!

Схопити за руку, зупинити… Ні, Лора відігнала цю думку. Вона не впорається з кермом, а Графиня вже на межі, якщо остаточно не з’їхала з глузду від неочікуваного викриття. Тож, замість спроби рятуватися, Кочубей так міцно й глибоко, як тільки могла, втиснулася в крісло, перевіривши натяжку безпекового ременя.

Істота ж за кермом, схоже, втратила до пасажирки інтерес.

Опустила скло зі свого боку. Виставила назовні ліву руку, показавши переслідувачу середній палець. Азартно закусила нижню губу, впевнено поклала на «бублик» обидві руки. Знову чи то зареготала, чи то видала бойовий клич.

І крутнула «камаро» на місці довкола власної осі.

Поліцейський розворот.

Лорі перехопило подих, забракло повітря, горло перегородила глевка грудка. Вона широко роззявила рот, але крику не вичавила – лише уривчасте хрипіння, що переросло в кашель. Довкола розступалися, розсипалися врізнобіч автомобілі на всіх шосейних смугах. Чорний «крузер» ковзнув праворуч в останню мить, уникнувши лобового зіткнення й з’їхавши на узбіччя. Поки здавав назад і розвертався, Графиня погнала «камаро» назад, у напрямку міста.

– Що ти робиш? – нарешті мовила Лора. – Чого домагаєшся, Зоє? Від кого тікаєш?

– Скоро все скінчиться, – запевнила та голосом Віри Домонтович, і тут же додала своїм, звичним, даним природою: – На що надіялася ти, коли сама сідала до мене? Про що думала?

– Зупинися. Поговоримо про все.

– Нє-а.

Графиня мчала, тримаючи «камаро» точно посередині широкого шосе, між двома смугами. Аварії не сталося поки що лише дивом. Зустрічні авто завбачливо брали праворуч, поступаючись шалениці дорогою подалі від гріха. Ті, кого вона обганяла, теж похапцем відтіснялися на узбіччя. Обурені, різкі, люті сигнали чулися з усіх боків, занурюючи все довкола в какофонію звуків.

Чорний джип мчав у Зоїному фарватері.

Далі Лора ніби дивилася фільм на великому екрані. Ефекту присутності вистачало й без тривимірних окулярів. Але відчуття такі самі – не знаєш, чим завершиться це кіно.

«Крузер» скрутив ліворуч, трохи наддав, наздоганяючи «камаро». Ніби й повільно, а насправді – скоро порівнявся, тепер червона й чорна машини мчали поруч. «Камаро» спробував відірватися, та джип не відставав, поволі тіснив Зою праворуч, до краю шосе.

– Нє-а.

Графиня мотнула головою, нагнула її, немов збираючись буцнути рогами. Нога вдавила важіль газу в підлогу, «камаро» стрімко рвонув, Лора опинилася в невагомості. Та наступної миті чорний бік «крузера» вже знову рухався поруч, насувався ближче, ближче, ще ближче…

Випередив на відстань капота.

Розвернувся під гострим кутом.

Зрізав.

Огидно скреготнув метал об метал. Зої не лишалося виходу: скрутила праворуч, вимушено скинувши швидкість. Джип скористався маленькою перевагою: потіснив утікача, зіштовхнув з асфальту на край дороги, відтак – на чорнозем.

Графиня зняла ногу з педалі швидкості.

Від різкого гальмування «камаро» труснуло. Розвернуло за інерцією, мало не завалило на бік. Зоя лягла на кермо грудьми, лоб натиснув на сигнал. Лора затулила вуха так сильно, як тільки могла.

З-за керма свого улюбленого «лендкрузера» вже вистрибував Данило Гайдук. Попри все, що сталося, – мовби з картинки зійшов, навіть ретельно укладене волосся не скуйовдилося анітрохи. Він оббіг «камаро», сіпнув дверцята з боку пасажира, довше, ніж треба, пововтузився, звільняючи Лору від ременя безпеки.

Витягати довелося на руках – у неї раптом віднялися ноги.

Нерухому Зою Граф за кермом пильнував Богдан Соколовський.

Потім Лариса Кочубей дізналася: за кермо джипа рвався він, та шеф не пустив. Не міг дозволити комусь іншому тримати ситуацію під контролем. І все одно насварив.

Усе могло піти навіть гірше, ніж Лора передбачила.

– Експертиза буде. Тільки мені й без психіатрів усе ясно.

Лора все одно зібрала тих, хто лишився живим, у будинку Мірошників. Усе ж є логіка в тому, щоб поставити крапку в цій дивній, довгій та страшній історії там, де вона почалася. Для присутніх – але не для Зої.

– Слідча допитувала її, ми сиділи за склом у сусідній кімнаті. Все бачили й чули, відмовити нам пані Вербна не наважилася. Але допит – то неправильно сказано. В смислі, формально, за протоколом – так, слідча допитувала підозрювану. Фактично слухала Зоїну сповідь. Хоча й на сповідь воно не схоже.

– На гадюку вона завжди була схожою, – кинула Ніна Мірошник.

Утомлена, роздратована, овдовіла – та, попри все, дуже щаслива. Її чоловіка вже не називають убивцею. Кума й знову близька подруга сиділа поруч, і Галя Сотник уже пробачила Ніні той прикрий випадок із Денисом. Обидві домовилися: лихий поплутав, точніше – лиха, проклята Зойка, справжніша за Віру відьма, зміюка підколодна. Якщо хто й наврочив, якщо в кого й справді око лихе, то в неї і тільки в неї.

– Потік не свідомості – слів, – пояснила Лора. – Графині дуже кортіло похвалитися. Розказати комусь, як довго і вправно їй вдавалося морочити голови й лякати купу народу. Їй хочеться уваги, похвали, слави. Думаю, що Зоя охоче дала б велике інтерв’ю десь на телебаченні. Чи, як зараз модно, повідала про себе інтернет-блогерам. Ютуб-канали швидко б наростили перегляди завдяки їй.

– Божевільних і без неї повно, – озвався Віктор Фролов.

Події останнього місяця, мов рубанком, зчистили з нього зовнішній лоск. Нотаріус дуже схуд, зробився сірим. І навіть у дорогому костюмі нагадував радше сільського бухгалтера-пенсіонера, якому діти подарували вживаний одяг. Єва на його фоні мала кращий вигляд, хоч і передала куті меду з косметикою. Фролов був єдиний серед усього зібрання, хто випивав: частувався чимось із пласкої півлітрової металевої фляги.

– Діагнозу поки що нема, – нагадала Лора. – Так, мені він не потрібен після хвилин, проведених із нею вчора в машині. Проте лікарі можуть визнати її осудною.

– Як кандидат медичних наук не раджу вірити нашій медицині, – вставила Єва. – Особливо тоді, коли йдеться про таких…

– Є зараз модне слово – емпатія. Воно означає здатність співчувати, переживати чуже горе, навіть якщо біда й страждання далеко від вас, – Кочубей почала здалеку. – Емпатію тицяють зараз скрізь, де треба й не треба. Слово з розряду паразитів. До чого веду?

– Справді, до чого?

Гайдук бажав і мав право бути присутнім. Обіцяв не втручатися, сидів у найдальшому кутку, своєю показною елегантністю й мачизмом нагадуючи чужорідне тіло, що прибуло з далекої галактики. Тієї, де людям не дозволяється мати простіший вигляд.

– До того, Даниле Семеновичу. Ще не з’ясовано, чи слід вважати тих, хто позбавлений емпатії, божевільними. Чи бодай особами з відхиленнями у психіці. З того, що ми з вами, – Лора підкреслено «викнула» шефові, – накопали на Зою за три тижні, зрозуміло: вона не здатна комусь співчувати. Не знає жалю, не вміє любити. Але навіть те, що вона зізналася у восьми вбивствах, навряд чи дає підстави називати її маніячкою в прямому розумінні.