Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович
– Бачить Бог, мої наміри чисті! – правиця лягла на серце.
– Навіть коли так, я відмовлю нещасну дівчину від такого сумнівного щастя, як подружнє життя з тобою.
– Ларисо Василівно, я справді чесний чоловік!
Випадково ковзнувши поглядом на Сокола й зафіксувавши вираз його обличчя, Кочубей згадала: з почуттям гумору в її вірного супутника зовсім поганенько. Хоча тут же подумки визнала: їхні жарти такі собі, не дуже.
– Добре, ходімо.
Трійця пройшла крізь ввігнуту всередину колонаду. Оминула фонтан, який о цій порі року вже не працював, створюючи ефект зимової сплячки для всього довкола. Пожвавлювало листопадовий будень хіба дитяче верещання – ігрові майданчики залишалися доступними. Працювало навіть кілька атракціонів, переважно з прокату електричних автомобільчиків, і тир поруч із кавовим кіоском.
Щойно опинилися на парковій території, Богдан пропустив Лору з Гайдуком трохи вперед, а сам посунув ззаду й трохи збоку, мов тілоохоронець. Його маневр і, відповідно, їхня компанія впадали в очі, зустрічні перехожі почали обходити їх від гріха подалі. Соколовський явно домагався такого візуального ефекту, ще й розстебнув шкірянку, не ховаючи револьверну кобуру.
– Жінка Сотника зайшла в ступор не відразу. – Лора говорила, навіщось намагаючись крокувати в ногу з Гайдуком і зосередившись на цьому. – Я була в них удома з усіма, коли Галині повідомили про загибель Дена й попросили поїхати на впізнання. Спершу навіть подумала: вона не розуміє, про що йдеться. Вирішила: то не до неї приїхали, адресою помилилися. І це мені дещо дало.
– Наприклад?
– Зі слів Галини, ввечері до них набігли куми Мірошники і Фролов.
– Так і сказала – набігли?
– На три голоси, хором, звинуватили Дениса в убивстві Домонтович.
– Он як! Доказово?
– Мали версію, дуже близьку до моєї.
– Ти ж помилилася.
– Для того, щоб я зрозуміла помилку, треба було побачити його труп. Якщо всі мої версії надалі отак спростуються, не дуже приємно. І все, не збивай.
– Весь перетворився в слух, о Шехерезадо.
– Вона розповідала казки, – нагадала Лора.
– Каюсь. Мене сьогодні щось явно несе не по темі.
Трійця завернула на бічну алею, поміж дерев уже проглядалися мостові ванти.
– Заявилися вони з моєї подачі, хай непрямо, – вела далі Кочубей, підганяючи оповідь під такт кроків. – Спершу я викрила Фролова, Мірошника й Сотника, їхні розмови з Вірою перед самою її загибеллю. І що було далі? Що ми бачимо? Фролов підключає кавалерію в особі подружжя Мірошників. Ті забувають, хто їм Сотники. Дружно закидають Денові вбивство, а Галині – покриття чоловіка-злочинця. Не хочу товкти воду в ступі. Не казатиму, що мені здається. Не здається, Гайдуче, так є: Фролов вирішив перевести стрілки на Сотника. Діяв на випередження.
– Чому Мірошники вписалися в його гру?
– Відповідь ще простіша. Рило в пуху в обох. Точніше, в усіх трьох. Ця колись дружна, сказати б – світська компанія за короткий час перетворилася на отруйних павуків у банці. Не один за всіх, а кожен сам за себе. У Фролова перша скрипка. Не здивуюсь, якщо він – організатор ліквідації своєї кузини.
– Навіть так: ліквідації?
– Іншого слова не знаходжу. Віра псувала кров усім. Чорт забирай, Гайдуче, бачив би ти ту відьму!
– Справді відьму?
– Не повіриш. Сама хотіла її вбити вже за десять хвилин після знайомства. Чесне слово, ніколи не відчувала себе психологічно готовою до такого. Домонтович негативно впливала на людей, так буває.
– І бажання зникло?
– Щойно вийшла на вулицю й перестала бачити її перед собою, – кивнула Лора. – Вважай, випробувано на собі. Задушити її міг будь-хто з родичів. Ще більш імовірно – обоє.
– Дядько душив, племінник тримав?
– Або навпаки. Або сірники тягнули. В кого короткий, той на шухері стоїть. Гаразд, коло звужується, та все одно чимало неясного. Маємо ж іще дві наглі смерті.
– Додай замах на тебе. До речі, Вербна вже офіційно зобов’язана співпрацювати з нами.
– Може, ми – зі слідством?
– Ми розслідуємо спробу вбити нашу співробітницю, – пояснив Гайдук. – Сталася вона на очах у слідчої. Ніхто й слова не скаже. І хто ще кому допомагає, хто з ким співпрацює…
За розмовою не помітили, як вийшли на набережну.
Біля самого краю моста Лора вклякла.
Серед білого дня тут справді було красиво й безпечно. Від краєвидів по обидва боки перехопило подих, а величне видовище мимоволі змушувало уявити себе водночас мурахою – й зіркою в центрі Всесвіту. Річкова течія внизу бігла спокійно, навіть осіннім холодом не тягнуло, а вітерець виявився хай не теплим, але, на диво, дружнім.
І все ж Лариса Кочубей відчула себе на краю безодні.
А під собою – гуркіт води об каміння, чого не чулося в реальному житті. Хтозна-звідки, зі свіжого повітря, не інакше, виринули демони, невидимі чужим очам. Ставши по обидва боки, вони наввипередки зашепотіли їй у вуха. Один змушував стояти тут, на краю, бо кожен крок наближає до невідворотного трагічного кінця. Інший, навпаки, м’якою силою штовхав уперед, шелестів, обіцяв: ще трохи, дівчинко, ще зовсім трохи – й безодня прийме твою жертву. Бо вчора ти опиралася, дівчинко, чим прогнівила тутешніх духів-охоронців, залишила їх голодними.
Ну ти ж не хочеш, аби замість тебе жертвою стала інша людина…
– З тобою все гаразд?
Доторк Гайдукової руки до плеча вивів Лору з трансу. Гніваючись сама на себе за хвилини слабкості, вона зірвала шапочку, оголивши голову, підставивши її вітерцеві, аби швидше охолонути й вивітрити дурниці. Мовила, дивлячись перед собою, не озираючись:
– Я мусила сюди прийти. Тепер розумію. Нарешті все розумію.
– Геть усе?
Тепер Лора півобернулася на голос.
– Про себе – так. Маю надію, що сьогодні нарешті все скінчиться.
– І ти витягнеш убивцю з кишені? Так, як я люблю, – наче кролика з циліндра?
– У тебе постійно циркові асоціації. Дитяча травма, в цирк не водили? – Відчувши його намір заперечити, Лора не дала змоги втрутитися, завершила думку різко: – Я не акробатка, Гайдуче. Вчора он там, на мосту, виконувала не трюк заради атракціону та оплесків публіки. І вкотре нагадую: фокусів так само не показую. Я рятувала своє життя, Гайдуче. Мене справді збиралися вбити. Ось чому я все зрозуміла.
– Вибач, але інтригу тягнеш, наче реальний ілюзіоніст.
– Просто хочу, аби ви все побачили на власні очі. Ходіть.
Знову натягнувши плетену шапочку й піднявши комір пальта, Лора засунула руки в кишені й рішуче ступила на міст. Страх остаточно вивітрився, демони зникли туди, звідки прийшли, не знайшовши собі вдячного об’єкта. Кочубей ішла до місця свого нічного кошмару швидко й прямо, рухаючись по центру й змушуючи перехожих сахатися в різні боки, поступаючись дивній бабі дорогою. Аби встигнути за нею, Гайдук із Соколовським навіть змушені були підбігти.
– Це тут. – Лора нарешті зупинилася біля билець, глянула вниз, подолала короткий нудотний приплив. – Сорок із гаком метрів униз. Мене могли розмазати. Інший варіант: я б не втрималася без чужої допомоги. Той, хто заманив мене сюди, не лишав шансів. Це багато чого пояснює.
– Та ну їх уже, загадки твої!
Кочубей подобалося Гайдукове роздратування – самооцінка після вчорашнього лише зміцнювалася.
– На тому березі – Зарічани. – Вона показала рукою. – Вербну дуже здивувало місце призначеної Сотником зустрічі. А мене – ні. Я ж не місцева. Не знаю тутешньої топоніміки. Не уявлю, що кликати на важливу зустріч проти ночі саме туди, в Зарічани – маразм. І ще не врахувала: Ден Сотник не має машини.
– Є таксі.
– Таксист поїде в Зарічани. Таксист куди завгодно поїде. Але іншою дорогою. Зупиниться в іншому місці. Варіантів безліч, проте ситуація все одно маразматична з погляду житомирянина, який орієнтується на місцевості. Навіщо викликати таксі, робити величезний гак, називати місце, де треба зупинитися, – й чекати на мене там, по той бік мосту? Щоб – що? Місцевий швидко просік би підставу. Власне, Вербна натякнула мені, проте не сперечалася. Адже не їй зустріч призначили, а мені. Я взагалі могла її не кликати.
