Остання крапля - Цикіна Галина
Із того боку не прозвучало нічого, але Вероніка була впевнена, що якщо Лідія Степанівна зараз надворі, то такі ж часті хмарки пари вилітають і з її рота.
— Я зараз їй зателефоную! — врешті мовила Вероніка.
— Я зараз сходжу до неї! — одночасно з нею сказала Лідія Степанівна.
Після цього їхня розмова перервалася.
***Таня прокинулася від недовгого сну й побачила за вікном незнайомі пейзажі. Навколо широким полотном розкинувся засніжений степ, який де-не-де прорізали насадження дерев.
— Як гарно, — потягнулася Тетяна, — просто неймовірно.
Софія кивнула, зосереджено вглядаючись у дорогу.
— Добре, що ти знаєш шлях, — вела далі Таня, — а то я в тій хатині років із двадцять не була.
— Нічого, я все пам’ятаю, — Соня звернула із траси на ґрунтову дорогу, яка одним боком учепилася за засніжене поле, а другим — за посадку.
— Ой, я пам’ятаю тільки, що там поруч вигин річки, а через неї місток невеличкий. Ми там автомобілем не проїдемо.
— Звісно, що ні. Тому ми їдемо в об’їзд, довшим шляхом, але не турбуйся, скоро будемо на місці.
— Ой, яка ти молодець, що все знаєш. До речі, довго я спала?
— Недовго. Десь із годинку, може.
— То добре. У Вероніки, мабуть, уже скінчилася педрада. Зараз їй зателефоную, — Таня потяглася по телефон, але взяти його до рук не встигла.
Софія хвацько перехопила мобільний.
— Сумніваюся, що тут ловить зв’язок, — мило всміхнулася вона.
— Ловить чи ні, але спробувати варто, — ніяково відповіла Тетяна. Жінку насторожила тінь, що майнула Софіїним обличчям.
У цю мить Тетянин телефон ожив у руці дівчини й голосно завібрував.
— О, Вероніка телефонує. Значить, зв’язок таки є, — потяглася по мобільний Таня.
Софія натисла на червону кнопку, потім відчинила вікно й викинула телефон у сніг.
— Що ти робиш?! — скрикнула Тетяна. — Він же розіб’ється!
— Думаю, тобі зараз не за це варто хвилюватися, — спокійно мовила Софія.
Таня хотіла щось промовити, але предмет, що зблиснув у руці дівчини, змусив її завмерти від жаху.
«Це що, пістолет? Справжній? У мене зараз ціляться пістолетом?»
— Я ж тобі казала, — продовжила Софія, ніби нічого й не сталося, — ми з тобою їдемо тільки вдвох. Тому якщо хочеш доїхати, — вона стисла руків’я зброї, — заткни свою пащеку!
Розділ 38
Вероніка телефонувала Тетяні, аж доки не сіла батарея, але все було марно. У слухавці лунали самі гудки… Жінка, не гаючи часу, поїхала до Тані додому. Там біля дверей уже чатувала Лідія Степанівна.
— Ви давно тут стоїте? — запитала Вероніка.
— Та вже з пів години, усе безрезультатно.
— У мене є ключ від Таниного дому, — жінка стала копирсатися в сумочці. — А що із Софією? Знайшлася? — водночас запитала вона.
— Та ні, — замахала головою баба Ліда, — наче корова язиком злизала.
Вероніка набрала повні легені повітря.
«І чому ж не знаходяться ці бісові ключі?!»
Врешті залізячки брязнули на дні сумки, жінка дістала необхідний, і вони з Лідією Степанівною зайшли в дім.
— А для чого ми зараз бродимо чужим будинком? — спитала бабця, не спиняючись.
— Може, Таня залишила якусь записку абощо… Я подивлюся у вітальні і спальні, а ви огляньте кухню. Раптом на холодильнику є якась інформація.
Баба Ліда слухняно кивнула.
Оселю подруги Вероніка виявила охайно прибраною.
«Отже, Таня таки трішки опанувала себе й вирішила навести лад», — подумала Вероніка.
«Чи, може, вона чекала гостей?» — жінка згадала про наміри подруги допомогти Софії та запропонувати їй притулок.
У спальні Вероніка побачила, що із шафи зникла частина Таниних речей, а також дорожня сумка.
У вітальні був розкладений диван. На ньому ще лежали подушка та зім’ятий плед.
Вероніка повільно увійшла до кімнати покійної Антоніни Йосипівни. Після похорону Вероніка не заходила сюди, бо Таня влаштувала тут справжнє святилище.
«Нехай усе лишається, як було при ній», — говорила Тетяна про кімнату матері.
Вероніка обережно оглянула диван та пляшечки з ліками, що стояли на тумбочці. У шухлядах не було нічого особливого, окрім усякого дрібного краму. Проте нижня шухляда столу виявилася майже порожньою. У ній лежала газета кількарічної давнини. Вероніка й не звернула б на неї уваги, якби не обведений червоним маркером заголовок.
Жінка дістала газету й пробігла очима статтю.
— У кухні нічого особливого, — з’явилася на порозі кімнати Лідія Степанівна.
— А Танина чашка на місці? — запитала Вероніка, не відриваючись від тексту.
— Яка чашка?
— Ота з ведмежатком, що їй подарувала учениця багато років тому. Танина улюблена чашка.
— Наче ні, а що?
— Коли Таня кудись вирушає, то завжди бере її в дорогу.
— То вона кудись поїхала?
— Ага… Сумки дорожньої нема, і частина її речей спакована.
— То це добре чи погано?
— Ще не знаю, але в мене погане передчуття, — Вероніка кинула газету на стіл.
— Ти куди?
— Мені треба знову залізти в дім до Антона Долі.
Лідія Степанівна здивовано перевела погляд на газету, яку щойно читала Вероніка. Сонячний промінь упав на текст, у якому йшлося про те, що стався нещасний випадок. Жінка, що зловживала алкоголем, згоріла у власному будинку. Імовірні дві причини загоряння: несправна проводка й куріння в ліжку. Щоправда, нещасній пощастило, бо в той самий день вона встигла побачитись із донькою. Автор статті сподівався, що останні слова, які ці двоє сказали одна одній, були сповнені тепла й любові.
Лідія Степанівна стенула плечима й поклала газету. Потім її зіниці здивовано розширилися, а брови підскочили вгору.
— Почекай, — вигукнула вона й поспішила за Веронікою, — що значить «знову»?
Розділ 39
Дім Антона та Софії Доль був загороджений стоп-стрічкою, але Вероніка швидко пролізла під нею.
— Ой лишенько, куди ти зібралася? Чи ти здуріла, дитино, — баба Ліда схопила Вероніку за рукав пальта.
— Лідіє Степанівно, відпустіть. Мені треба туди, доки нас ніхто не помітив.
— Як то не помітив! У Антона скрізь камери понатикувані. Ти що, хочеш у тюрму? Ви з Тетянкою мені за дочок, не хочу, щоб із кимось із вас сталося лихо.
— Отож…
— Що ще за «отож»?
— Таня в біді, Лідіє Степанівно! — скрикнула Вероніка.
Баба Ліда здригнулася і відпустила жінку.
— Я відчуваю це, — уже тихіше додала Вероніка. — Нам треба дізнатися, куди поїхала Таня, і негайно.
Лідія Степанівна все ще спантеличено мовчала.
— Я знаю, ви хвилюєтеся, але зараз єдине, чим ви можете допомогти, — це змусити Мирослава оголосити Тетяну й Софію в розшук.
— Я вже намагалася, — видихнула старенька, — він каже, що людину не шукатимуть, доки не минуло три дні від зникнення.
— Лідіє Степанівно, історія вашого життя доводить, що ви переборете все.
— Про що ти? — Лідія Степанівна на крок відступила, наче Вероніка хотіла на неї напасти.
— Я все про вас знаю. Хоч через бабу Тоню ви втратили своє маля, але все життя не переставали любити її дитину. Це свідчить про добре і щире серце.
— Ох, Вероніко… — Лідія Степанівна витерла вологі очі.
— І Таня вас любить, повірте. Просто вона заплуталася, а тепер із нею щось сталося. У дитинстві Таня була моєю єдиною подругою. Якби не її доброта й підтримка, я б, напевне, виросла зовсім іншою людиною. Зараз у моєму житті багато що незрозуміло, але одне я знаю точно: мушу допомогти Тетяні.
— Добре, — кивнула старенька, — роби як знаєш, а я поспішу до Мирослава.
Вероніка всміхнулася, провела бабусю поглядом і зайшла в дім Антона та Софії Доль.
Розділ 40
Тетяна Доля дивилася на спрямоване в її бік дуло пістолета і не йняла віри власним очам. Усвідомлення того, що вона власноруч добровільно й охоче віддала небезпечній людині ключі від автомобіля та ще й усілася поруч пасажиром, холодним вужем заповзало під одяг, залишаючи на шкірі слизький слід.
