Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї
Монтано спам'ятався, коли Лівіо Перетті уже простягав руку до масивної бронзової ручки. Він ступив два нерішучих кроки й остовпів: Лівіо Перетті влетів у кабінет директора. Влетів, не постукавши, і грюкнув за собою дверима.
— Свята Маріє! — заволав Монтано в душі.— Хіба так заходять у директорський кабінет!
Роберто Тоцці, директор, у цей час снідав. Худорлявий і делікатний чоловік, з посрібленим волоссям, розумним обличчям, довгими й тонкими пальцями піаніста, розщібнув на своєму письмовому столі елегантну валізку-дипломат, вийняв поліетиленовий мішечок з вареною картоплею і почав ліниво жувати. Сніданок Роберто Тоцці ніколи не відзначався особливою розкішшю, але цього ранку він здавався не гідним навіть охоронця музею третьої категорії. Проти сніданку Монтано, охоронця музею першої категорії, він був просто жалюгідний. Монтано з'їдав на сніданок миску капусняку з ковбасою і порцію смаженого лосося, а в четвер та неділю додавав до цього основного меню або сто грамів бринзи, або чверть смаженого курчати з картоплею — просто люкс, надто коли згадати неодмінну склянку червоного вина. Що вдієш: Монтано любив попоїсти всмак і цього не приховував, іноді навіть нарікав на цю свою пристрасть, бо знав, що надмірне захоплення їжею веде до непоправної біди як на цьому, так і на тому світі.
Такі були запити Монтано, а директорські мали б стояти принаймні на десять щаблів вище. Коли охоронець снідав так смачно, то, певна річ, директорський сніданок мав би бути просто розкішний. Звичайно, поняття розкошів багатоступеневе; проте директори, яким був наш професор з середньовічного мистецтва Роберто Тоцці, перебували десь на дев'ятій сходинці цієї шкали.
На фешенебельній віа Венето містився ресторан «Россі-ні». У цьому ресторані снідали директори категорії Роберто Тоцці — музейні керівники, театрознавці, відомі режисери, директори галантерейних магазинів, середні торговці. У «Россіні» постійні клієнти одержували на вибір два типи сніданків — англійський або французький. Обидва були вдесятеро розкішніші, ніж сніданок охоронця Монтано. Якщо хтось із директорів віддавав перевагу, наприклад, англійському типу сніданку, йому приносили шинку, яйця, варене або смажене курча, бульйон, пиріг, плюс апельсини, каву та коньяк, які завжди записували «під лінією», як додаток до основного меню. Прихильникові французьких сніданків ставили на стіл півдесятка, а то й більше срібних чайничків та мініатюрних блюдечок — чайничків з чаєм, з молоком, какао, кавою, гарячою водою; блюдечок з маслом, вершками, варенням; тарілочок з кількома видами бринзи, тістечками й бісквітами; і наприкінці знов-таки неодмінні апельсини, каву і коньяк.
Був час, коли професор Роберто Тоцці, скоряючись вимогам доброго тону, щоранку завертав до ресторану «Россіні» на віа Венето. Снідав по-директорському не тому, що був ласий до пирога та вершків, і не тому, що зранку йому хотілося коньяку, а для годиться, прагнучи продемонструвати свою приналежність до еліти, зрештою, побоюючись втратити зв'язок з колегами. Їв неуважно, бо ввечері (коли не супроводжував кудись дружину) читав допізна, лягав після опівночі і тому зранку не мав апетиту. І як тільки виходив з ресторану, відразу ж забував, що їв — французький конфітюр чи англійський бекон.
Отак воно й велося, аж поки того нещасного року справи ускладнилися через нафтову кризу: гроші подешевшали, а ціни на товари полізли круто вгору, наче альпіністи. У людей, що споглядали це підвищення, паморочилося в голові: не видно було дна безодні, яка зяяла перед ними.
Зарплати Роберто Тоцці — вона не підвищилася — вже не вистачало, а він мав молоду дружину, яка звикла сіяти грошима, і сина від першого шлюбу, який жив у Мілані й начебто мав там якусь роботу, але щоп'ятнадцятого числа прилітав у Рим просити грошей. Роберто Тоцці, якому вже минуло п'ятдесят, не міг відмовляти дружині, а вона просила грошей щодня або через день, не міг він відмовляли й синові, бо той носив його ім'я і нагадував йому світлі часи юності — студентські роки. Оскільки ж обличчя молодої дружини при найделікатнішому натяку про ощадливість набувало трагічного виразу, Роберто Тоцці мусив обмежувати свій особистий бюджет. Почав заощаджувати на сорочках, краватках, одеколоні й, нарешті, перестав купувати нові книжки та часописи з мистецтва. Йому здавалося, ніби він зачинив віконниці у своєму домашньому кабінеті. Але про його кабінет дружина взагалі не хотіла знати, а син був не від того, щоб узагалі замкнути його на ключ.
Мистецтвознавством сьогодні займаються тільки ті, кому бракує клепки в голові, казав він. Від своїх близьких Роберто Тоцці не міг чекати ласки й співчуття, а зовнішній світ мав досить своїх турбот, щоб клопотатися ще й про нього.
Підстьобувана інфляцією, ліра котилася вниз, ціни зростали і мчали, як коні від батога. Рік тому за обід у «Россіні» платили стільки, скільки тепер коштував сніданок. Зарплата танула швидше від весняного снігу, навіть вищі чиновники мусили підтягувати паски. Дехто з директорів перестав відвідувати «Россіні», особливо дрібніші. Прийшли, звичайно, інші, але серед них, вважайте, не було людей мистецтва.
Дехто казав, що криза відучує людей від давніх звичрк. Хтозна! Краще сказати — люди почали пристосовуватись до породженого кризою нового життя, адже треба було якось жити. Замість заходити до «Россіні» на віа Венето, професор Роберто Тоцці поступово звик снідати на своєму робочому місці. Служниця готувала два бутерброди з маслом та ковбасою, наливала в невеликий термос каву, професор клав усе це у свій елегантний дипломат і повільно прямував до Боргезе. Хто б міг подумати, що ця поважна людина в старому чорному демісезонному пальті й шкіряних рукавичках несе в чемоданчику не цінні папери чи таємні документи державної ваги?
Напередодні того похмурого ранку, з якого почалася наша розповідь, Роберто Тоцці й синьйора Тоцці ходили з приятелями в кіно, потім синьйора Тоцці, яка вперто не бажала розлучатися зі своїми легковажними звичками, захотіла піти в бар. Там пили джин, і синьйора Тоцці з синьйором Умберто танцювали. Синьйор Умберто, молодий колега Роберто Тоцці, був недавно призначений експертом по художніх речах при Банку комерчіале. Ця посада приносила добрі гроші, тому Умберто був у чудовому настрої. А сам Роберто Тоцці того вечора вперто боровся з досадою, яка отруювала його в сто разів більше, ніж густий тютюновий дим і шалене вищання джазових інструментів. Там, на естраді, неначе хтось лоскотав саксофон і різав трубу.
Повертаючись додому, він не вимовив ні слова, а коли ввійшли до кімнати, відмовився пити чай і відіслав служницю, яка принесла йому гарячі, щойно зварені макарони. Засвітив настільну лампу в кабінеті, розгорнув книжку, але не прочитав жодного рядка, хоч сидів над нею понад годину. Коли зайшов до спочивальні, дружина вже спала. Вона забагато танцювала з отим типом, який з мистецтвознавця перетворився на торговельного експерта, фахівця з гешефтів. Отака ціна молодим. Щоб перебороти безсоння, він став декламувати про себе вірші з «Георгік» Віргілія, але згадав, що не залишив грошей служниці, щоб та купила масла та ковбаси для завтрашніх бутербродів. Спокійна і здорове дихання дружини почало його нервувати. Молоді продавали свою совість за гроші, звичайно, це було жахливо, але, далебі, як можна зводити кінці з кінцями, живучи на платню мистецтвознавця? В усякому разі, він більше не ступить у ту кляту забігайлівку, де труба верещить наче недорізана. Напнув ковдру на голову і з болісним сумом позаздрив тим людям, які жили колись у добрі давні часи. Але поганий настрій переміг,— засинаючи, він сказав собі, що добрих часів, по суті, не було ніколи.
Вранці, поклавши кілька мізерних картоплин у свій дипломат, він вирушив на роботу, почуваючи себе пораненим воїном, який добровільно повертається на бойовище. Гордо прямував вулицями, як і належить нащадкові непохитного Коріолана.
Після такого короткого, але потрібного вступу ми підійшли до того моменту, коли Лівіо Перетті нахабно вскочив у його кабінет і побачив, як. він сумовито їсть варену картоплю.
Коли Умберто застукали за тим принизливим заняттям — їсти картоплю на розкішному письмовому столі в стилі ампір у ще розкішнішому кабінеті з кокетливими стільцями в стилі рококо біля стін,— його обличчя менш як за хвилину змінило свій колір. Спочатку воно почервоніло, потім стало жовтим і знову почервоніло. Мабуть, Роберто Тоцці пережив те саме, що переживає заміжня жінка, коли застають її в обіймах коханця. Вона почуває і сором, і страх, і безнадійний жаль за втраченою назавжди гідністю.
Звичайно, їсти картоплю, навіть у музеї Боргезе, не таке вже падіння, як, наприклад, перелюбство, і якби Роберто Тоцці був син каменяра чи банкіра, він зовсім би не розгубився. Навпаки, мабуть, усміхнувся б і підморгнув: «Дивіться собі на здоров'я, мені від того й за вухом не свербить».
