Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович
– Не бачу попільниці.
– Здається, тут не можна курити.
– Ще й курити зась. – Фраза прозвучала її особистим вироком закладу. – Тим паче без прелюдій давайте. Які питання до мене?
Лорі що далі, то більше подобалася її діловитість.
– Ось.
Графиня нахилилася й ледь примружила очі, роздивляючись фото на дисплеї.
– Те саме мені показували в поліції.
– Там є ваше прізвище. Стоїть під першим номером.
– Без номерів, просто перше. – Край запальнички торкнувся екрана. – Але якщо це список ворогів тієї відьми, то не дивно, що я – на першому місці.
– Ворогів?
– У моєї колишньої свекрухи не було друзів. Принаймні я не пригадую. Напевне, якесь коло спілкування, приємне чи прийнятне для себе. Та й то було до посадки. А коли вийшла з тюрми, навряд устигла повернути колишніх симпатиків. Принаймні за такий короткий час.
– Чому короткий?
Настя принесла на таці два маленькі білі чайнички, дві чашки в червоний горошок, зовсім не в тон заварнику. Сказала, явно відчуваючи провину:
– Чорний. Ви ж не уточнили…
– А ви не цікавилися, – відрубала Зоя, тут же міняючи удаваний гнів на удавану милість. – Нічого, нехай буде чорний. Тільки в мене так само виникло бажання познайомитися з власником і дещо йому порадити щодо персоналу.
– Навіщо дівчину лякаєте? – дорікнула Лора.
Щоб не мозолити вибагливим клієнтам зайвий раз очі, кирпата здиміла.
– Усіх кругом треба трошки виховувати. – Графиня торкнулася свого заварника рукою. – Господи, у них там не окріп. Вони заварили чай у теплій воді. Ні, я таки назву вам пару пристойніших місць. Якщо ви, звісно, в Житомирі затримаєтеся довше.
– Залежить від нашої розмови.
Лора налила собі чаю. Ковтнула – справді теплий. Та не аж такий противний, зберіг смак і міцність. Свого напою Графиня не торкнулася.
– На які результати чекаєте?
– Ви щойно назвали перелік списком ворогів Віри Домонтович, – перейшла до основної теми Лора. – Почну здалеку. Напевне, щось подібне вам уже казала слідча, чи кому ви там давали покази…
– Вербна. Віталіна Вербна.
– Знаю. – До Кочубей остаточно повернулася впевненість, знову відчула себе господинею становища. – Мабуть, Зоє, вона додумалася до того само, до чого і я. Тільки трошки згодом, адже, нагадаю, я раніше за поліцію виявила тіло. Для цього моєму колезі знадобилося вибити двері. Маємо сто разів описане в романах та показане у фільмах убивство в замкненій кімнаті. Тільки двері зачинили ззовні. Це зробив убивця. І викинув ключі, хоча цей пункт – моє припущення.
– Чому я мушу вас слухати?
– Стежте за ходом думок. – Лора відсунула недопитий, вже остаточно вистиглий чай. – Убивця чисто теоретично міг мати власні ключі. Тишком-нишком пробратися глупої ночі в помешкання пані Домонтович, напасти, вдарити по голові, взяти гору в короткій боротьбі, задушити подушкою. Потім навіщось забрати ключі своєї жертви й піти собі геть. Досвід власної сищицької роботи змушує відкинути таке припущення як фантастичне. Ви мене уважно слухаєте?
– І досі не почула, чого ви домагаєтесь.
– Єдина можлива версія тут: Віра Домонтович сама впустила свого вбивцю. Ще й серед ночі. Ймовірно – не раніше першої години. У таку пору нормальні люди відчиняють лише близьким. Або – тим, кому довіряють. Кому вона довіряла?
– Нікóму! – відповідь не забарилася.
– Друзів у неї, з ваших слів, не було.
– Я не так сказала. Віра, напевне, мала друзів, яких втратила чотири роки тому. Проте в неї було небагато часу відновити контакти. Вийшла вона, так сталося, перед власним днем народження. Ця вікопомна подія в жовтні. Спершу вона пересварилася з усіма, хто не догледів за її єдиним Антончиком. Потім – із кожним окремо. Процес забрав більше двох тижнів, цілковито поглинув нашу Віру Леонідівну. До того ж мусила звикати до життя поза колючим дротом. Це поновлення документів, інші бюрократичні штуки. Словом, часу на те, аби знову з кимось задружити, вона не мала. Треба ж спершу з ворогами розібратися.
– Отут ми повертаємося до списку ворогів. – Лора накрила свій смартфон долонею, легенько поплескала. – Навіть той, хто на дух не переносить детективів, вважаючи їх брехнею, має визнати: у книжках, як і в житті, підозра в убивстві падає на неприятелів. Або на кожного окремо, або на всіх гуртом.
Графиня прикусила нижню губу.
Як і не бувало впевненості в собі, підкріпленої погано прихованою агресією до чужинки, котра лізе не у своє. Натомість – бентега, розгубленість, до всього ще мовби ляпаса відвалили.
– Слідча такого мені не казала…
– Тим гірше для вас. – Лора заледве стримала переможну усмішку.
– Гірше?
– Знаєте приказку: той озброєний, хто попереджений? Щойно, Зоє, я на пальцях розклала вам, чому і як над вами зависнув дамоклів меч підозри. Ви не лише ворог жертви номер один, хай список не нумерований. Ви й перша підозрювана. До речі, на місці слідчої я б вам теж нічого не сказала. Навіть не натякнула б.
– То чому кажете зараз?
– Бо я не офіційна особа, – просто пояснила Кочубей. – Поки що вбивство Домонтович жодним боком не стосується справи, яка привела мене до Житомира. Місток між нею й цим злочином – ваш чоловік Вадим. – Нарешті Лора пішла в наступ. – Граф, із ваших же слів, щиро вважає пані Домонтович винною в його проблемах. Переконаний: то вона йому наврочила, кинула на нього своїм лихим оком. Дурня? Можливо. Але ж ваш чоловік, знову ж таки, з ваших слів, – дуже вразлива особа. Піддається подібним навіюванням та впливам. До того ж нервова система вражена алкоголем.
– Вадик чистий дев’ять місяців… був.
– Повірте мені. – Лора поклала руку на серце. – Відшкодувати завдані цим ділом втрати за такий короткий час нереально. Іноді дев’яти років замало. Нерви, Зоє, крихка матерія. Повертаючись до нашої теми: Вадим Граф у неврівноваженому стані цілком міг позбутися джерела своїх проблем. А Віра, своєю чергою, могла його впустити. Причини? Хтозна, мене там не було. Вас теж. Підстави так вважати? Зникнення Графа з радарів. Ви… ми з вами шукали його вчора. Якщо ви знаєте, де ваш чоловік зараз, краще звести мене з Вадимом. У мене є до нього кілька питань, зовсім не пов’язаних з убивством. Обіцяю, клянуся, присягаю: слідство про нашу зустріч не знатиме. Не робитиму ні за кого чужу роботу. Тим паче, що нікому в поліції не подобається втручання стороннього. То як?
Поки Кочубей говорила, Графиня крутила в пальцях запальничку. Відповідати не поспішала. Нарешті, не відводячи від цього предмета погляду, кинула коротке:
– Нє-а.
– Що це значить?
– Те і значить. – Тепер Зоя підняла на Лору очі, в них знову блимнули знайомі діловиті іскорки. – Не маю поняття, куди заховався мій невдаха-чоловік. Зате дякую, тепер розумію всі ризики для нього. А він, своєю чергою, не аж такий бевзь, яким дехто його вважає, включно з вами.
– Ніким я його не…
– Нє-а! – повторила Графиня, сильно стукнувши запальничкою об край порожньої чашки. – Вважаєте. Й мене з ним разом. А я, Лоро, за бевзя вдруге заміж не вийшла. Та й Антончик Домонтович не був безнадійним, мамкою залюбленим і затюканим водночас. Мені справді не щастило дотепер із чоловіками. Тільки це, Лоро, мої труднощі. І ось що я вам скажу зараз: Вадик, напевне, додумався до того, до чого й ви. Через те й заліг на дно, носа не висовує. Ось чому його не знаходжу я. І з цієї ж причини цей абонент недосяжний для вас. Та й для поліції. У вас усе?
Почуте Лорі сподобалося.
Святкувала подумки третю за день невеличку перемогу.
Вирішила притримати коментарі, не озвучувати висновки. Замість того, проказала спокійно, буденно, навіть якось по-сестринському:
– Хай вас заспокоїть, що в списку Домонтович, крім вас із чоловіком, ще шестеро потенційних підозрюваних. Принаймні на місці слідчої я б міркувала так.
– Слабке заспокоєння.
– Хто ці люди, до речі? Ви повинні їх знати.
– Та знаю! – Зоя знову відбила краєм запальнички дріб. – Родичі. Майже всі. Теперішні, колишні… От як їх назвати, якщо в мене інший чоловік і вже не маю до тої родини жодного стосунку!
