Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї
— В такому разі,— сказав Авакум,— я доберу матеріали, а коли ви повернетесь, ми дослідимо їх разом.
— Чудова думка! — зрадів Фальконе.— Крім того, завтра прийде сюди моя економка, отже, ви не будете зовсім самі. Вона приготує вам каву. Тільки сажотруси можуть перешкодити вам, але не більш як на п'ятдесят хвилин.
— Профілактика коминів? — усміхнувся Авакум.
— Еге ж,— кинув Фальконе.— Завтра наша черга. Якщо я кандидат у мери, доводиться дотримуватися зразкового порядку, нічого не вдієш!
— Авжеж! — погодився Авакум.— Якось витерпимо! Адже кажуть, що сажотруси приносять щастя.
— В народі є таке повір'я,— засміявся Фальконе.— Вчора перший секретар міського комітету, виходячи вранці з дому, зустрів цілий гурт сажотрусів.
— Це зветься призвісткою,— весело сказав Авакум.— Ми дозволимо собі з синьйором Роберто Тоцці випити заздалегідь за вашу перемогу.
По дорозі до п'яцца Навона Авакум завернув до найближчого поштового відділення і попросив Роберто Тоцці зачекати його кілька хвилин. Коли вийшов звідти, вираз його обличчя став холодний і непроникний, тільки в глибині очей поблискували лукаві вогники.
Біля входу в Боргезе вони зустріли Чіголу. Авакум підняв комір макінтоша, насунув на очі крислатого капелюха і демонстративно відійшов убік. Інспектор сказав Роберто Тоцці, що має намір закінчити допит ще цього вечора. Він був у поганому настрої і мав досить змарнілий вигляд.
Сіяв дощ, біля трьох фонтанів було безлюдно і холодно.
— Тепер прошу вас про дві речі,— сказав Авакум Роберто Тоцці, нахилившись над ним.— Передусім скажете по секрету Чіголі, що з вами щойно розмовляла людина, яка назвалася посланцем від групи «Троянда вітрів». Здогадуєтесь, про яку групу йдеться, чи не так? Про ту, що відповідальна за вбивство Енріко Ченчі. Ви скажете Чіголі таке: посланець «Троянди вітрів» запевняє Чіголу, що «Троянда вітрів» поверне вкрадену «Данаю» завтра до обіду. Але щоб операція повернення пройшла успішно, «Троянда вітрів» вимагає від Чіголи повідомити прилюдно, що слідство закінчиться в Боргезе завтра вранці, о десятій годині. Друге: «Троянда вітрів» вимагає від Чіголи забратися з галереї раніше, тобто щоб усі вийшли не о десятій годині, а о дев'ятій! Це дуже важливо, знов повторюю: всім вийти з Боргезе не о десятій, як вважатиметься офіційно, а о дев'ятій годині, про що знатимете тільки ви двоє. Ясно?
Тихо й сумно мрячив дощ, біля фонтанів було так само безлюдно.
— Тепер запам'ятайте найголовніше,— сказав Авакум.— Це найважливіше, від його виконання залежить, чи повернеться «Даная» на своє місце в Боргезе, тому вимагаю, щоб ви обернулися весь на слух.— Він огледівся.— Ви слухаєте мене уважно?
Роберто Тоцці не встиг сказати «так», бо голос його урвався, і він тільки кивнув головою.
Другого дня, в суботу, об одинадцятій годині Чезаре Савеллі влетів у кабінет Чіголи з виглядом людини, яка тримає в своїх руках долю Рима. Безмежно схвильований, він повідомив інспектора, що йому щойно подзвонив чоловік, який на власні очі бачив викрадену «Данаю» в квартирі П'єтро Фальконе. Чігола, який не забув про свою вчорашню таємну розмову з Роберто Тоцці, подумав, що дзвонили від «Троянди вітрів», і дуже зрадів. Без цієї рятівної спілки він нагадував би людину, яка борсається в густому й безпросвітному тумані;
П'ятнадцять хвилин перегодом група інспекторів на чолі із Савеллі та Чіголою, супроводжувана свідком, зробила обшук у домі Фальконе.
Отак закінчилася передостання дія цієї драми.
Урядові газети й орган «Італійського соціального руху», які доти з великим ентузіазмом стежили за слідством проти Лівіо Перетті та Луїзи Ченчі, раптом замовкли, неначе «Даная» ніколи й не зникала з музею. Але хто ж порішив Чівет-ту й Пінеллі? Хто залишив уночі проти четверга двері службового входу до Боргезе відчиненими? І де була схована «Даная» ці два дні?
Того дощового вечора Авакум і Роберто Тоцці тихо розмовляли в одній скромній таверні, поблизу старої Аппійо— вої дороги, яка давно втратила свою славу. Розмовляючи, вони раз по раз поглядали на вулицю, чи не ждали когось.
— Я зовсім не розуміюся на криміналістиці,— казав Авакум Роберто Тоцці тим інтимним тоном, яким можна говорити тільки в таверні і за пляшкою торішнього вина.— Я навіть обманув вас того вечора, коли натякнув, що маю приятеля, буцімто великого детектива! Немає в мене такого приятеля, дорогий друже! Я вигадав його, щоб примусити вас довіритись мені. Ви були тоді в такому тяжкому становищі, що повірили брехні. Пригнічена людина схильна сприймати будь-яку брехню, аби тільки вона вказувала їй шлях з безвиході, в яку вона потрапила. Ви були у великій скруті, друже, і тому повірили моїй брехні про великого детектива. Інакше ви не дали б мені архітектурно-інженерних планів Боргезе, хоч ми колеги і нас лучить дружба з симпатичною родиною Ченчі.
А втім, хочу сказати ось що: немає потреби знати великих детективів і займатися криміналістикою, щоб розгадати просту кримінальну загадку. По-моєму, дорогий друже, з такою загадкою впорається кожна людина, аби тільки природа обдарувала її двома особливими якостями: по-перше, щоб вона розуміла мову речей, і, по-друге, щоб відчувала зв'язок між подіями — між ними та середовищем, у якому вони розвиваються. Наприклад, великий американський фізик Роберт Вуд, не знаючись на криміналістиці, викрив один з найжахливіших злочинів початку століття. Йдеться про вибух у Нью-Йорку в 20-ті роки, коли загинуло понад сто невинних людей. Вуд викрив злочинців, тобто виявив організаторів вибуху, зрозумівши мову одного шматочка металу, який вилетів з оболонки пекельної машини. Спеціалісти були безсилі, а дилетант, аматор зумів це зробити.
Така гра — розгадувати кримінальні загадки, які на перший погляд здаються нерозгадними,— сподобалася знаменитному фізикові, й він згодом викрив винуватців ще двох тяжких злочинів.
Зрозуміло, Вуд мав помічників, користувався технікою, фізико-хімічними лабораторіями з сучасною на той час апаратурою тощо. Проте й самі злочини, як я вже сказав, були задумані людьми хитрими й винахідливими.
Я б сказав, що крадіжка в Боргезе — то мала афера, яку політична кон'юнктура і випадкові обставини перетворили справді на велику. На думку компетентних людей, крадіжка картин не вимагає бозна-якого розуму чи фантазії. Як правило, злочинці підкуповують службовців і з їх допомогою виносять «товар» з приміщення, інколи вони добираються до картин через таємні входи, через дахи, підвали тощо. Труднощі викриття такого роду крадіжок пов'язані не з хитромудрістю крадіїв, а з складним ланцюгом, який з'єднує виконавців крадіжок із справжніми злочинцями, тобто з організаторами крадіжок. Здебільшого люди, що чинять ці крадіжки, не значаться в поліційних картотеках, полі-ційні служби не мають про них ніяких відомостей, це утруднює їх затримання, а отже і розшук та затримання справжніх крадіїв, тобто організаторів. До того ж я чув, та й у газетах про це пишуть, що справжні натхненники цих крадіжок — люди, які мають зв'язки, своїх людей у світі політики та заступників у верхах поліції.
Мушу вам сказати, друже, що хоч я і ніякий не фахівець, але помітив багато серйозних помилок у роботі інспектора Чіголи. Не маю сумніву, що інший на моєму місці і ви особисто, професоре, побачили б ті самі помилки, якби поважно взялися до цієї справи. Часом він був кмітливий, іноді ж поводився як неук. Чи не склалось і у вас таке враження? Влучне, наприклад, було його запитання до Луїзи Ченчі, чому вона пішла до службового входу, а не до Федеріго. Він показав професійний нюх, коли ще на самому початку слідства засумнівався в показаннях Лівіо Перетті. Він мав відчуття, що Лівіо Перетті провів ніч у Боргезе. Кажу «відчуття», бо сумнів інколи породжується інтуїтивно, а не на підставі доказів.
Але, як я вже сказав, Чігола припустився у своїй роботі й кількох помилок. Одна з них вирішальна, фатальна, про неї я скажу трохи пізніше. По-перше, коли Федеріго заявив, що о першій ночі двері службового входу були зачинені і в коридорі все було як звичайно, він не здогадався спитати Федеріго, що розуміє той під словом «зачинені». Адже двері можуть бути зачинені і воднораз не замкнені. Чи були вони замкнені? Це дуже важливо. Луїза Ченчі твердить, що зачинила двері, а не згадує, чи замкнула їх. Якщо прийняти, що двері були замкнені, треба думати, що хтось вийшов після Луїзи Ченчі й саме цей «хтось» замкнув двері. Хто ж цей «хтось»? Маріо Чіветта? Але якщо вірити старому охоронцеві, Маріо Чіветта не мав ніякого ключа. Отже, в галереї ховалася інша людина, яка мала ключ від зовнішніх дверей... От які запитання викликають «зачинені» двері! Якщо двері були тільки зачинені, слідство піде одним шляхом, якщо вони були й замкнені — тоді іншим. Я чув, що для досвідченого криміналіста і для допитливого психолога слово має кілька віконець. Досвідчений криміналіст і психолог повинні подивитись у кожне віконце, щоб допевнитись, що криється за цим словом.
