Андрей Гуляшки - Контррозвідка
В Ілчовому шинку не було ніякої чорби та інших варених страв. Марко Крумов пригощав своїх незрадливих клієнтів жирною в'яленою бараниною, підігрітим на вогні солоним салом, яєчнею з цибулею та бринзою, смажив їм під накривкою вгодованих півнів.
А який на вигляд був цей Марко Крумов? Зовнішність його не мала нічого спільного із зовнішністю директора ресторану «Карабаїр». Той був худий, суворий, дивився недовірливо, наче мисливець, що сидить у засідці. Марко ж мав чималий живіт і червоні юнацькі щоки, хоч йому перейшло за п'ятдесят. По-гайдуцькому закручені вгору вуса робили його червоне обличчя дуже молодим. А очі, які завжди лукаво посміхались, гнали тугу від людського серця і нагадували, що на цьому світі, крім турбот, є ціле море втіх і веселощів. Уявіть собі чоловіка з посивілим волоссям, що стало дибки, мов щетина, з величезними волосатими, голими до ліктів руками, у фартусі, який ніколи не буває білим, і перед вами постане господар Ілчового шинку.
Як я любив цю стару халупу! Звичайно, не за гіркий перець, від якого хотілось ревма ревіти. Я ковтав ці зелені вогники через силу, тільки щоб достойні відвідувачі Ілчового шинку не дивилися на мене глузливо й зневажливо. Жовта слив'янка мені теж ніколи не подобалась, а в'яленої баранини я взагалі не терпів. Проте вино, не стану кривити душею, мені подобалося. Так, і вино, і смажені півні мені подобалися і подобатимуться завжди, хоч це і не до лиця такій статечній людині, як я. Я перечитав багато літератури і ні в кого з ветеринарних лікарів не виявив нахилу до вина та смажених півнів.
Та однаково — коли б у Ілчовому шинку були тільки лимонад і гіркий перець, я все одно ходив би туди. Що мене там приваблювало — і досі не знаю. В обох кімнатах завжди було якось похмуро, сумно і глухо. Але в коминку потріскував вогник, стрибали язички полум'я, і я часто, сівши на дзиґлику біля вогнища, перемішував палицею попіл. Це було дуже приємно, особливо восени та взимку. Я слухав, як шепотів вітер у димарі або завивала снігова хуртовина, і думав про все на світі. Насамперед, як ветеринарний лікар, я думав про корову Рашку — гордість нашого кооперативного господарства. Але в моїй голові проносилися й інші думки. Перед очима поставала то резедова шаль лікаря Начевої, то її вії, на яких одного разу я помітив сніжинку. Інколи мені здавалося, що десь біля мене, теж навпроти вогню, сидить на дзиґлику істота в білому платтячку і простягає руки до жарин. Я ясно бачив ці маленькі білі руки, простягнуті до вогню, і мені ставало смішно. Було чого сміятися, звичайно. Хіба ж не сміятимешся від такої картини — дівчина в літньому білосніжному платті сидить навпроти вогню з простягнутими руками. Коли б на її плечах була резедова шаль, наприклад, а під шаллю — жовтий, з високим коміром пуловер, який носить лікар Начева, все було б гаразд, і я не сміявся б... Та й взагалі я більше думав би, напевне, про нашу Рашку, бо вона давала рекордний надій молока, і ми цим дуже пишались.
Але чому я любив ходити до Ілчового шинку, мені й тепер важко відповісти. Може, заради вогнища, щоб пекти картоплю в гарячому попелі.
Життя в Ілчовому шинку трохи змінилось після прибуття з Софії геологічної групи. Всі ці люди, як і треба було сподіватись, ушанували своєю присутністю чистенький новомодний «Карабаїр». У цьому не було нічого дивного, бо вони звикли до комфорту, до того ж їх, мабуть, вабило радіо. «Карабаїр» щодня пропонував їм супи й різні гарячі страви.
Ілчів шинок жив собі тихенько, по-давньому. Крім мене, сюди навідувався подеколи і вчитель Методій Парашкевов, а бай Гроздан, голова кооперативу, частенько заходив у корчму дорогою до ресторану «Карабаїр», щоб прополоскати горло чарочкою ганусівки. Це він робив, стоячи біля прилавку, наче страшенно квапився і в нього не було часу сісти за столик. А я знав, що він поспішав зовсім з іншої причини, боявся, щоб хтось не сказав: бачите, голова наш підтримує старе! Тому пив ганусівку стоячи. А Методій Парашкевов, на відміну від інших старих парубків, мало говорив., мало пив, зате багато їв гіркого перцю та хліба. Інколи він приносив Маркові Крумову зайця чи фазана, і той готував дичину, по-чоловічому, за вже забутими гайдуцькими звичаями. Але навіть під час таких урочистих для ІлЧового шинку обідів настрій в Методія Парашкевова не змінювався. Він їв собі гіркий перець, умочав величезні шматки хліба в гірку підливу, а дичини вживав мало — може, хотів, щоб більше лишилося нам, і тому відмовлявся.
Якось на один з таких урочистих обідів Методій Парашкевов привів Бонна Ічеренського, заступника начальника геологічної групи. У глиняному глечику подали тушкованого зайця. Бонн Ічеренський любив поласувати — він ум'яв половину зайця і стільки ж смачного винного соусу. Ми з Марком Крумовим не дуже схвально ставилися до такого апетиту, але Методій Парашкевов аж танув від блаженства, наче сам з'їв половину дичини.
З цього дня в Ілчовому шинку сталася зміна, про яку йшлося вище.
Наївшись досхочу, випивши літр, а то й більше вина, Бонн Ічеренський розстебнув комір сорочки, глибоко зітхнув і почав з цікавістю розглядати все навколо. Ми обідали в маленькій кімнаті.
— Ну й барліг! — засміявся він і замовк. Потім знову засміявся.— А я й не знав про цю лисячу нору і плентався в ту харчевню у центрі, хоч до моєї квартири звідси палицею докинути! Хіба ж так можна, вчителю?
Методій Парашкевов задоволено кивнув головою. Мені теж стало приємно, і я пробурмотів: «Звичайно, звичайно!» — але Бонн Ічеренський не звернув на мене ніякої уваги. А Марко Крумов, якому дуже сподобалася відвертість геолога, одразу ж поставив на стіл ще дві пляшки вина.
Тепер час, мабуть, сказати кілька слів і про Бояна Ічеренського. В той день, коли сталася пригода на Ілязовому дворі, він подався у Пловдив до своєї дружини. Тому я не поспішав описувати його. В його зовнішності є цікаві риси, хоч геолог не був такий красень, як капітан артилерії Матей Калудієв. Бонн Ічеренський справляв солідне враження своїм масивним тулубом і такою ж масивною головою. На зріст він мав не більш як сто сімдесят сантиметрів, але не здавався товстим, хоч важив сто кілограмів. Я бачив на власні очі, коли він зважувався в сільському кооперативі. В нього були плечі борця найважчої категорії, коротка міцна шия, м'язи, яким міг би позаздрити найсильніший лісозаготівник з Верхнього кварталу, лев'яча голова, широке чоло, опуклі вилиці, могутні щелепи з квадратним підборіддям. Найбільш вирізнялися на обличчі жовто-карі очі, які ставали жовтими, коли Ічеренський бував сердитим або веселим, і карими — в хвилини задумливості або втоми.
Голос у нього був теплий, чистий, рухи — плавкі, точні, несподівано делікатні. Він умів робити людей веселими, проте сам сміявся мало, підбивав усіх співати, але жодного разу я не чув, щоб він сам співав.
Ічеренський — людина із заслугами: він відкрив кілька цінних покладів у басейні Маріци і лісистих надрах Странджі,— але страшенно не любив говорити про себе або слухати похвали на свою адресу.
В його характері були свої особливості і дивацтва, але про це я розповім при нагоді. Тепер нагадаю лише про одну його рису — з усіма своїми знайомими він був люб'язний і уважний, але декотрих із них мовби не помічав, говорив, не дивлячись на них, наче вони були для нього порожнім місцем. До таких, не знаю чому, належав і я. А я ж був ветеринарний лікар цілого району.
Проте це справа особиста. Мова йде про зміну, яка сталася в Ілчовому шинку. Вже наступного дня Боян Ічеренський привів з собою капітана артилерії Калудієва і гірничого інженера Кузмана Наумова Христофорова. Капітан Матей Калудієв, оцінивши обстановку, запалився. Він плюхнув на стілець і досить жваво покликав господаря:
— Старшина!
Марко Крумов прибіг і, підтягнувши живіт, притулив долоні до кінців фартуха.
— Які набої у твоїх ящиках — бойові чи холості?
— Тільки бойові, товаришу капітан! — промовив Крумов, і його вуса кілька разів підскочили вгору.
З цього дня в маленькій похмурій кімнаті Ілчового шинку знову завирувало веселе життя. Геологи на чолі з капітаном, учитель і моя милість сідали в обід і ввечері за низенький довгий стіл, розмовляли і сперечались про всяку всячину, інколи співали пісень — і вільні від роботи години минали, як то кажуть, непомітно. Я щойно згадав — співали звичайно капітан і я, а вчитель тихенько підспівував, Ічеренський, постукуючи перснем по столу, відбивав такт, а Кузман Христофоров, як завжди, хмурив брови і тяжко зітхав. Але загалом було весело, а коли подавали, смажених під накривкою півнів, ставало ще веселіше.
Бай Гроздан, голова кооперативу, бачачи, що під старою покрівлею збирається така поважна компанія, насмілився на рішучий крок і теж приєднався до нас. Цей неперевершений спеціаліст із тютюнової розсади був чудовий співак. Коли
Він затягував ніжні й трохи сумні родопські пісні, навіть Кузман Христофоров підводив очі до стелі і якось винувато і зніяковіло хитав головою.
