Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї
— Прошу тебе, не говори про Чезаре! — вигукнула вона.— І взагалі не згадуй його імені!
— Не згадувати твого брата? — здивувався Авакум.
— Ніякий він мені не брат!
— Не розумію! — сказав Авакум.
— Це легко пояснити! — зітхнула Вітторія.— Чезаре — зведений син мого батька від другої дружини! — пояснила вона з нотками огиди в голосі.— Він мені такий чужий, що коли б помер завтра, я не пролила б жодної сльозини! Він не тільки спільник тих виродків, які вбили мого чоловіка, він один з їхніх верховодів. Недолюдок! Через три місяці після того, як я поховала чоловіка, він хотів був зайняти його місце в моєму ліжку... Луїзин дядько! — Вона задихнулася від хвилювання, потім знову вибухнула плачем.
Було сумно, але Авакум лишився задоволений.
Цього вечора Вітторія і Авакум запросили на вечерю Роберто Тоцці з дружиною в ресторан «Лавароне», поблизу п'яцца Навона. Маємо відзначити, що між двома родинами існувала давня дружба, яку смерть Енріко Ченчі не тільки не порушила, але, здається, ще більше зміцнила. Хоч Інеса була легковажна, а Вітторію вважали інтелектуалкою, вони поважали одна одну, і пояснити це, можливо, слід саме різницею в їхніх темпераментах. Кожна знаходила в іншій те, чого їй самій бракувало.
Авакум, як друг обох Ченчі, швидко ввійшов у їхнє коло. З Роберто Тоцці він проводив багато годин у розмовах про мистецтво доби Ренесансу, галузь, у якій Роберто був король, а Авакум — скромний аматор. З Інесою, з якою в нього не було спільної теми для розмов, він здебільшого танцював.
Оскільки Роберто Тоцці був зморений після напруженого дня, Авакум узяв таксі і сам поїхав з Інесою Тоцці. Роберто Тоцці і Вітторія пішли віднести Луїзі шоколад і нейлоновий спальний мішок. Шоколад і спальний мішок мав передати Роберто Тоцці, бо тільки він зберіг право заходити до Боргезе в будь-який час.
Чекаючи їх, Авакум з Інесою пили джин, а потім пішли на терасу, де грав естрадний оркестр. Танцювали довго. Коли Вітторія повернулася і зупинила свій погляд на розпашілих щоках Інеси, її знов охопив сумний настрій, і щоб позбутися його, вона замовила собі великий келих віскі з льодом.
Після вечері Авакум попросив Роберто Тоцці розповісти йому докладно про перший допит — що саме питав інспектор Фелікс Чігола і як йому відповідали запідозрені. Авакум сказав Роберто Тоцці:
— Є в мене, професоре, один приятель, знаменитий криміналіст. З десяти заплутаних випадків дев'ять розплутує непомильно. З десяти вбивць тільки один вислизне, решта дев'ять потраплять йому до рук. Такий фахівець! Від нього я навчився деяких тонкощів у ремеслі детектива.
— Навіщо це вам? — скептично усміхнувся Роберто Тоцці.
— Якщо ви, професоре, інформуватимете мене вчасно і точно про хід слідства, як ви це зробили цього вечора, я спробую знайти викрадену «Данаю», і ви одержите свою новорічну премію.
— Господи! — розвів руками Роберто Тоцці.— Хто сказав вам про премію?
— Хіба це має значення? — усміхнувся Авакум. Про премію розповіла йому Інеса.
Роберто Тоцці зітхнув.
— Викрадення «Данаї» — то втрата для нації,— сказав він.— А про мої особисті неприємності не варто згадувати.
Після того як генеральний директор пообіцяв його не звільняти, він знову відчув смак до гучних слів.
— Якщо я знайду «Данаю», ви і пані Тоцці відзначите різдвяні свята набагато веселіше! — тримався своєї прозаїчної лінії Авакум.
— Але, друже мій, як ви знайдете «Данаю», коли не маєте співробітників і діятимете без помічників?
— Зате Чігола має. Ви інформуватимете мене про роботу фахівців, і я використовуватиму їхні висновки.
— А хіба так можна?
— Чому ж не можна? Адже газети теж повідомлятимуть публіку про ці наслідки, тільки із запізненням. Роберто Тоцці якийсь час мовчав.
— Пробачте,— сказав він,— але це нагадує дитячу гру!
— Дарма,— знизав плечима Авакум і весело всміхнувся,— Адже і в євангелії сказано приблизно так: «Будьте як діти, й ви ввійдете в царство небесне!»
— Не маю настрою жартувати! — зітхнув Роберто Тоцці. Подали каву та коньяк. Треба було розплачуватись, і Роберто Тоцці спохмурнів, нечемно, щоб іноземець виймав гроші! Він кивнув офіціантові, як, мабуть, кивнув би самому ангелові смерті, але офіціант зробив заперечливий жест і показав головою на Авакума. Роберто Тоцці правильно зрозумів цей жест, і йому здалося, що важкий тягар спадає з його спини, але ж треба було зберігати гідність, і він мовив, хоч і не дуже категорично:
— Тоді дозвольте мені, синьйоре, заплатити за себе та дружину!
— Не турбуйтеся! — махнув рукою Авакум.— У мене тут поточний рахунок, і на моєму столі ніколи не беруть готівкою!
— Шкода!— заперечив Роберто Тоцці, але тоном людини, яка вирвалася з пастки.
Вони підвелися.
Коли вийшли на вулицю, Авакум тихо сказав Роберто Тоцці:
— Телефон-автомат за десять кроків від галереї. Прошу вас подзвонити мені завтра о десятій годині. А якщо за ходом слідства виявиться щось нове й важливе, дзвоніть мені абиколи.
— Ви дивна людина! — мовив Роберто Тоцці, роззирнувшись довкола.— Бачу, ви схильні улягати ілюзіям. А втім, усі ви... гм, маєте цю рису! — Він помовчав, потім сказав твердо: — Гаразд, якщо наполягаєте, подзвоню.
Авакум дружньо потис йому руку і зараз же додав:
— До речі, ви не могли б мені дати архітектурні та інженерні плани галереї?
— Це куди легше! — сказав Роберто Тоцці, і вперше цього дня в його голосі прозвучали гордовиті нотки.— У мене є ці плани! Торік мали зробити деякі зміни в інтер'єрі та опалювальній системі, от я і взяв для ознайомлення додому всю теку з архітектурно-інженерними планами. Вам пощастило: я їх досі не повернув! Ходімо до мене на каву, і ви одержите плани.
Перш ніж залишити галерею, Фелікс Чігола попередив свого ад'ютанта Джованні: той відповідає за Луїзу головою, а спробує в'язнути до неї — його понизять у чин сержанта. Знавши, що шеф не говорить на вітер і ніколи не погрожує даремно, а також потерпаючи за свою офіцерську кар'єру, Джованні вирішив ужити заходів, щоб перешкодити будь-яким зальотам навіть з власного боку, якщо, боронь боже, він втратить розум. Він витурив Карло Колону, помічника Савеллі, до швейцарів Августіно і Лоренцо. Охоронців Монтано і Федеріго відпровадив у кімнату Карло Колони, поруч із кабінетом Савеллі. Луїзу залишив у кабінеті її дядька, а Лівіо Перетті надав лаву навпроти службового входу. Лівіо Перетті нахабно заявив, що він і сам обрав би собі саме це місце, навпроти кімнати Луїзи, бо не довіряє поліції і тому мусить пильнувати.
Біля парадного та службового входів ад'ютант поставив пости. В холі сам розмістив обох охоронців — навпроти сходів, які вели у верхні зали, і навпроти кабінету Роберто Тоцці, де влаштував собі спальню і командний пуйкт. Призначив сержанта своїм заступником і начальником караулу й лише тоді дозволив собі піти повечеряти.
Він повернувся через годину, вислухав рапорт сержанта і задоволений подався спати у свій «апартамент». Витончене рококо в кабінеті Роберто Тоцці неначе оніміло перед двома начищеними до блиску чобітьми, що самовдоволено виставили свої халяви під кришталевою люстрою.
До півночі все йшло нормально. З кімнати швейцарів долинало хропіння, дуже схоже на те, що лунало з кімнати охоронців. Але невдовзі після півночі вартовий біля сходів у верхні зали раптом стенувся і відчув, як по спині й плечах пробіг дрож. Йому здалося, ніби нагорі хтось гатить кулаками у віддалені двері й виє хрипким голосом. Потім усе враз стихло. Вартовий подумав був, що йому причулося, але шум повторився. Вартовий вихопив свисток і шалено засюрчав.
Йому здалося, ніби засюрчав він з усієї сили, й дуже здивувався, коли його напарник, що стояв біля кабінету Роберто Тоцці, повільно наблизився до нього і спитав сонним голосом:
— Джакомо, що тобі спало на думку? Навіщо бавишся з цим свистком?
— Як то бавлюсь, я засюрчав по-справжньому!
— Не мороч голови! — сказав Анджело.
— Нехай допоможе тобі свята Марія! — похитав головою Джакомо.— Я сюрчав щосили, а ти кажеш, бавлюсь!
Поки вопи так розмовляли, до них підійшов сержант.
— Хто дозволив вам сходитися і розмовляти? — спитав він.— Якщо лейтенант прокинеться, знаєте, що буде?
— Синьйоре сержант! — виструнчився Джакомо.— Я засюрчав, бо згори було чути, як хтось гатить кулаками і виє!
— Та невже?! — здивувався сержант. Він не чув свистка і збентежився. І щоб не подумали, ніби він глухий, поспитав: — Через що ти зчинив тривогу?
— Він каже,— озвався Анджело,— що нагорі хтось гатить кулаками.
— Я двічі чув, як хтось гатить кулаками і виє, синьйоре сержант!
Сержант недовірливо подивився вгору.
В цю мить, наче підтверджуючи слова Джакомо, згори знову долинув якийсь дивний шум, але цим разом він нагадував далеке мукання корови або вола, немовби аж із-за пагорба Джаніколо.
