Остання крапля - Цикіна Галина
Спочатку ніхто не розумів, звідки взявся вогонь і чому спалахнуло тіло покійної, але оторопіння роздер голосний жіночий крик. Рукав Лідії Степанівни палав. Жінка кричала і просила про допомогу.
Почалась метушня. Одні зойкали, інші намагалися загасити тіло, треті ошелешено стояли обіч.
Вероніка кинулася допомагати Лідії Степанівні. Вона спробувала загасити полум’я талим снігом, але їй погано вдавалося. Баба Ліда була в шоці й махала рукою, ніби поранена птаха, що хотіла злетіти й не могла.
Один із чоловіків спробував збити стареньку з ніг, але не розрахував сили ошалілої бабці. Лідія Степанівна вирвалась і знову закричала.
Вероніка швидко скинула із себе пальто. Коли вже двом чоловікам нарешті вдалося повалити Лідію Степанівну на землю, Вероніка накрила рукав старенької своїм верхнім одягом і таки загасила полум’я.
Баба Ліда стогнала і плакала, наче мале дитя. Вероніка лепетала якісь заспокійливі слова.
— Чим допомогти? — До них підбігла перелякана Софія.
— Викликай швидку! — «Невже й так не ясно?»
Погляд Вероніки несподівано впав на Антона. Чоловік стояв обіч і з-під лоба спостерігав, як вогонь невтомно й непереможно пожирає тіло його матері.
Розділ 14
Лідії Степанівні Ящук укотре снився той самий сон. Сон, що нагадував їй про минулі події, про які жінка воліла б забути, але пам’ять скрупульозно й марудно зберігала всі крупинки.
Снилося Лідії Степанівні, ніби знову надворі весна сімдесят третього року. Неймовірно квітнуть дерева, сонце дає волю емоціям і обціловує землю з усіх боків. Усе навкруги оживає, а Лідія дивиться на те із заґратованого вікна й кожною клітинкою, кожним фібром душі прагне стати тим промінчиком чи тією пташиною піснею, що вільно блукають по світі й розчиняються в небутті, проживши коротке, але таке прекрасне життя.
Але того не трапляється. От до кімнати заходять двоє чоловіків у білих халатах і ведуть її, двадцятичотирирічну юнку (яка вважала, що вже бачила найстрашніше в цьому світі, але помилялася), через довгий коридор до іншої кімнати. Тут уже набагато світліше й просторніше, але великі, завішені білосніжним тюлем вікна теж заґратовані. А з десяток людей, що сидять за довгим столом, здавалося, самою своєю присутністю звужують і зменшують ці стіни до розміру маленької будки, у якій Ліда не може ні поворухнутися, ні вимовити слова.
Її так і залишають стояти навпроти цих десяти пар неприязних очей, що просвердлюють у ній величезні діри, перетворюючи душу на сито.
— Отже, Лідіє Степанівно, — після недовгого перешіптування з колегами звернувся до жінки один із «суддів». Це був чоловік у білому халаті, зі зверхнім поглядом, у якому на якусь мить проскочив вираз нудьги. Сидів він у центрі всього засідання, тому Ліда відразу зрозуміла, що він тут, вочевидь, головний.
— Назвіть, будь ласка, своє прізвище, — звернувся він до неї російською мовою.
«Спокійно, спокійно, — намагалася не випустити внутрішнє тремтіння на руки Ліда, — Марк розказував, що так буде. Головне — поводитися спокійно».
— Ящук, — усе ж не втримала тремтіння в голосі дівчина.
— Якого ви року народження? — продовжив допит чоловік.
— Сорок дев’ятого.
— Повністю, будь ласка…
— Тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого.
— Чи знаєте ви, де перебуваєте?
Ліда нервово ковтнула слину. Вона поглянула за їхні спини у величезне вікно, звідки виднілися заквітчані весною гілочки груші.
Звісно, вона знала, де перебуває, і, звісно, знала, чого прагнуть ці недолюди. Хочуть визнати її божевільною, приписати психічну хворобу. Адже для них не можна по-іншому описати людину, що дозволила собі критикувати партію і державу взагалі, окрім як записати її до когорти психів.
Після цього запитання в Ліди таки затремтіли руки, але не від страху. Вона раптом зрозуміла, як зневажає цих людей, що згуртувалися вовчою зграєю і сидять супроти неї, невисокої худющої дівчини. Чудово розуміють, що вона абсолютно здорова, але так бояться втратити своє місце й партійний квиток, що готові перетворити її заспокійливими препаратами на овоч.
— Лідіє, ви почули запитання? — повторив чоловік.
«Я їм цього не дозволю», — пролунало в дівчини в голові.
— Так, я почула запитання, — поглянула вона просто в очі психіатрові, — і так, я знаю, де перебуваю. У Дніпропетровській психіатричній лікарні.
— Добре. Чи можете ви пояснити, навіщо минулого місяця їздили до Канева?
— Відвідувала могилу відомого українського поета Тараса Шевченка. Саме в день його народження, 9 березня.
— Ви не просто відвідували ту могилу, ви ще були помічені в гурті людей, так званих дисидентів, які читали тоді вірші авторів, заборонених у нашій великій державі.
Лідія знала, що за нею стежили. Вона відчувала це давно, ще коли вступила до Запорізького педінституту. Її родину завжди вважали «неблагонадійною». Мати походила з давнього роду українських підприємців, а батько був інженером, якого не брали на посаду, вищу за прибиральника, після того як він насмілився критикувати нових кадрів, що не вміли володіти технікою і знижували виробництво продукції, зате були простими робітниками й селянами, а не «прогнилою інтелігенцією».
На другому курсі інституту, на одній із вечірок, куди її потягнула подруга, Ліда випадково познайомилася з молодим хлопцем, що приїхав на місяць зі Штатів.
У Марка тут, виявляється, залишилася бабуся, і хлопець, попри страх і заборону батьків, таки приїхав до Союзу, аби хоч раз у житті побачити стареньку. Мати змалечку потай учила Ліду іноземних мов, тому дівчина без проблем спілкувалася з американцем. А пізніше, коли хлопець повернувся до Штатів, вони продовжили листуватися.
Чи було це кохання? Ліда й сама не знала. Скоріш за все, дівчину надзвичайно цікавив цей юнак, зі своїми свободолюбними поглядами й дивною, розкутою поведінкою.
Після педінституту Ліда пішла до школи викладати українську мову в місті, якому влада щосили намагалася втовкмачити, що воно російськомовне. Вона розказувала діткам про їхнє етнічне коріння і намагалася розкрити красу української мови. Більшості її учнів дуже подобалося розмовляти українською, але Ліда не могла зрозуміти, чому поза спілкуванням із нею діти рідною мовою не говорять. Коли вона обережно спитала про це одну з дівчаток-відмінниць, та, опустивши очі, відповіла: «Мені мама сказала, що вдома і як поїдемо до бабусі можна говорити українською, але якщо нашу мову почують у місті, то скажуть, що я село неасфальтоване, і сміятимуться».
У Ліди тоді ледь не опустилися руки, але коли вона отримала чергового листа від Марка, їй відразу полегшало. Дівчина продовжила викладати українську, намагаючись прищепити дітям любов до мови. Вона щиро сподівалася, що це зерно не загубиться, а колись проросте в них із великою силою. Тоді ж Ліда почала більше цікавитися правами людини й громадянина. Що більше дівчина читала, то більше розуміла, як сильно здавлюють лещата Радянського Союзу ті народи, що потрапили в їхній затиск.
Дізнавшись наприкінці зими про мітинг біля пам’ятника Шевченку, дівчина довго сумнівалася, їхати чи ні, але не змогла всидіти, не змогла проігнорувати і врешті там опинилася.
Останній лист, що Лідія отримала від Марка, був дуже довгим. Передав його хлопець через свою бабусю. Марк писав про все, що дізнався. Що влада переслідує всіх учасників мітингу і правозахисників, відправляє їх до колоній і в’язниць. А найнебезпечніших шле до психіатричних лікарень.
«Лідо, я сподіваюся, що тебе ніколи не спіткає така доля, — писав він їй, — але один із моїх знайомих опинився в такому страшному місці. Головне, казав він, зробити все, аби тебе не визнали божевільним. Говорити спокійно й тихо, використовувати голі фрази без жодних алегорій і порівнянь. Бо я пам’ятаю твою казку про країну, де людям зашили рота й очі, а потім змусили усміхатися, ніби їм це подобається».
І от, стоячи перед цими «білими халатами», дівчина згадала слова свого друга й таки перемогла. Вона говорила чітко і твердо. Удавала покірливість. Маркові поради справді допомогли їй тоді вистояти під натиском психіатричної комісії.
